— Костюм! — вмощуючись зручніше, мовив Сідалковський. — Костюм вельветовий! А хлопчик, як завжди, натуральний! На сто відсотків, як казали в епоху вовни і домотканого полотна.
— Сідалковський, — шепотіла вона, — Сідалковський… Боже, який ти милий і який ти наївний! Який ти старомодний і який ти ще хлопчик…
Антонія на очах п'яніла. Сідалковському завжди не подобалося, коли жінки перебирали міру. Але він пам'ятав і улюблену поговірку Кнюха: "П'яна жінка собі не хазяйка"…
— Який ти наївний і який ти ще хлопчик. Вельветовий хлопчик…
— Ма шер! — поплескував її легенько по розпашілих щоках і цілував у напрочуд маленькі і гарні вушка. — Ви поспішаєте з висновками. Це слід казати де-факто, а не де-юре, а по-нашому — після завершеного…
Покінчивши із зачіскою, Сідалковський відступив назад, щоб оглянути себе всього: від черевиків до голови. І раптом відчув, що його вельветову спину пропікає чийсь гарячий погляд. Він різко обернувся і побачив, що недалеко від нього, біля пурпурової оксамитової гардини, з фужером червоного вина в руках стоїть молода полька з довгим рівним носиком і гарно обрамленим бузковою помадою напіврозкритим ротом. Вона й справді пронизувала його великими опуклими очима, як свого давнього знайомого, котрий удає, що не впізнав її.
Євграф елегантно вклонився, водночас даруючи їй новий варіант своєї посмішки, що найкраще вписувалася в цю обстановку. Незнайомка відірвала від фужера руку і подала йому, як візитку. Він прийняв цей дарунок, прикладаючи свої товсті губи до її тоненької білої ручки з синіми прожилками, що нагадували річки на контурній карті, відрекомендувався:
— Граф Сідалковський!
— Я це вже чула, — гарною українською мовою відповіла вона, трохи шепелявлячи. Потім прикрила фужером свій гарячий, як перестиглий бутон голландського тюльпана, ротик. — А серйозно?
"Щось негаразд із зубами, — подумав він. — Бо ніхто так скупо і приховано не сміється, як красиві жінки з поганими зубами".
— Серйозно? — перепитав Сідалковський. — Особистий секретар-референт директора "Фіндіпошу" Стратона Стратоновича Ковбика.
— Ядвіга! Ядвіга Капітульська. Випускниця факультету журналістики. З Варшавського університету, — вимовила вона ротом, який (Сідалковський нарешті зрозумів) ніколи до кінця не закривався. — Тут на практиці. Вивчаю українську мову. Родичка Анджея Осмоловського. Небога.
— У такому разі я подвійно щасливий! Вважайте, що ми з вами, Ядвіго, знайомі з самого дитинства. З того часу, коли воно проходило у далекій Вапнярці, а уроки з французької — на квартирі у старої бабусі-гувернантки…
— Це я одразу визначила.
— Що саме? — беручи Ядвігу за тоненький тендітний лікоть, насторожився він.
— Що вас виховувала гувернантка.
— О, так! Це, між іншим, одразу впадає в око. Мені від того, повірте, так незручно, що я намагаюсь інколи показати себе маловихованим, але останнє мені дуже рідко вдається. Сила звички — сила інерції…
Капітульській цей жарт сподобався. Сідалковський цвів, як ранній бузок у ботанічному саду. З перших же хвилин він вписався в публіку на прийомі і поводив себе так, ніби був сином повіреного з дипломатичного корпусу. Що ж, талант — усюди талант!
Сідалковському під час прийому сподобалося все: невимушений офіціоз, легенький а ля фуршет і, звичайно, розкішні дами, які пропливали повз нього, наче білі й рожеві лебеді з голубими, карими, зеленавими очима. Вони пронизували Сідалковського різнобарвними поглядами (так здавалося йому), декотрі злегка рожевіли й віталися з ним точнісінько таким кивком голови, як і з Осмоловський.
З-за пурпурових і салатових гардин ледь чутно лилась фантазія з полонезів, польок і мазурок. "Рожева фантазія", — думав Сідалковський і саме сьогодні як ніколи був щедрий на відкриті й довірливі посмішки, дарував їх наліво й направо, ще не знаючи, кому ж конкретно й остаточно їх адресувати. Його стрункий і граціозний торс, встромлений у темно-синій вельветовий костюм з червоною емблемою-квіткою на лівій нагрудній кишенці піджака, пропливав по-офіцерськи струнко й невимушено крізь жіночі ряди і гарно контрастував на тлі білої сукні Капітульської. Ядвіга уже припала йому до серця, але він ще не до кінця в цьому впевнився і про всяк випадок шукав резервний варіант. Поки що він дивився на великий білий шиньйон (так він вважав) Ядвіги Капітульської, схожий на перуку Наполеона Бонапарта. Її розкритий ротик весь час демонстрував двоярусний ряд гарних зубів, що стояли дружно й міцно.
— Ви давно були в Монте-Карло, граф? — посміхаючись, запитала Ядвіга.
— Я не люблю Монте-Карло, — прийняв перший випад Сідалковський. — Гральні будинки, казино, оголені дами з поношеними персами і дуже кам'янистий пляж…
— О! — ще ширше відкрила й до того розкритий ротик майбутня "прес-аташе Ядвіга", як прозвав її Сідалковський.
— Мені більше до вподоби Ніцца! Люблю Ніццу, — замріяно закотив очі Сідалковський, ніби згадував білокрилі яхти, блакитне небо і далекий обрій, по якому котилися й котилися то зеленаві, то бірюзові хвилі.— Приморські Альпи, — продовжував він, ніби смакуючи. — Лазуровий берег, фешенебельні ресторани і чудесні анчоуси в ананасовому соку…
— А ви чудо, Сідалковський!
— У цьому, між іншим, ніхто з-поміж моїх знайомих не сумнівається.
— Ви чудо, — повторила вона і ледь помітно торкнулась його руки.
Очевидно, і їй сподобалася ця гра "у графа", з легкою іронією підтримана Осмоловський. Це, певно, було те маленьке розслаблення від тягучого офіціозу, який панував тут до приходу Сідалковського.
— Ще п'ять хвилин, граф, — шепнула вона йому на вушко, — і я почну у вас закохуватися.
— Даю вам десять, — обвів Сідалковський поглядом залу — нічого кращого за Ядвігу тут поки що не було. — Даю вам десять, і вважайте — навіки разом. Засікайте час. А якщо серйозно, то я ціную вашу вражаючу, як стріла амура, чутливість. — Він уже не давав їй опам'ятатися, бо знав: несподівана атака завжди виграшна.
Ядвіга трохи порожевіла, але під чималим шаром пудри Сідалковський того не помітив.
— Ніщо так не зближує людей, — викинув Сідалковський, немов рятівне коло, свою улюблену фразу, — як ось такі вечори і марочний французький коньяк…