ЕПІЛОГ
Розтрощивши на могутніх грудях кригу, розбурханий ранньою весною, плинув унизу, під ногами Сідалковського, древній і, як ще здавалося, незалежний та відчайдушний Славутич, закутий у бетон, залізо і граніт. Але тут, перед Володимирською гіркою, з якої на нього дивилися віки, плив широко і привільно, ніби показував свою парубоцьку силу й шаленство, яких уже давно не було.
Сідалковський же навпаки: тільки тепер, тільки зараз, коли зачинилися двері після останнього судового процесу, відчув себе вільним і незалежним — від "Фіндіпошу", від мадам Карапєт та її незабутніх доньок.
Тільки тепер, тільки зараз він відчув, що під його ногами не палуба, котра вічно хитається, навіть у штиль, а земля. Тверда земля. Ні, не земля… Сідалковському раптом здалося, що під його ноги хтось невидимий підсовує залізобетонну плиту. Він навіть подивився собі під ноги. Так і є. Він твердо, неначе пам'ятник, стояв на могутньому п'єдесталі з плит на найвищій точці Володимирської гірки…
Завтра Сідалковський уперше переступає поріг у вищий світ. Власне, не один поріг, а одразу два. Один поріг — це той, через який він мріяв переступити все життя, але боявся в цьому признатися навіть сам собі. А другий?.. Другий — то поріг загсу.
— Ядвіга Капітульська — то і є моє вікно в Європу, — наслідуючи її стиль, мовив він. — Жерех — то є перепустка у вищий світ!
"А чи є десь той вищий світ? І як ти його уявляєш, Сідалковський?" — питав він сам себе, але відповіді не знаходив.
Він стояв гордо і безтурботно, як юнак після одержання атестата зрілості. Тепер навіть несамовитий і по-юнацькому задерикуватий Дніпро-Славута принишк, помітивши на горі Сідалковського, і тихо, ніяково покотив свої води в далеке й синє море. Так він робив торік, тисячу років тому, а, може, й мільйон…
Сідалковський підставив своє обличчя вітрові, уявним солоним бризкам моря, яких тут ніколи не було, і, не спускаючи свого замріяного погляду з крижаних, як розірвані чорно-білі фотокартки, дніпрових хвиль, мовчав.
— Життя зіткане з протиріч, — промовив нарешті вголос Сідалковський, — з припливів і відпливів, із штормів і штилів, з сьогодні й учора.
Так, з сьогодні й учора. Бо сьогодні вже зовсім не те, що було вчора. Хоч і сьогоднішній день Сідалковського почався, як завжди, з ранку.
— А ранок почався з невдач. А якщо вірити народові,— філософствував він, — то одна біда не ходить. За нею ще ходить група…
Яка саме група, він не уточнив.
Сідалковський одержав листа. Тільки розірвав конверт— одразу ж пізнав круглий дівочий почерк з гарними вензеликами окремих літер. Так писала тільки Айстра, його мила "Школярочка". "Моя", — думав завжди він і завжди помилявся. Він нашвидкуруч пробіг кілька перших рядків, котрі його менш за все цікавили. У скронях вистукувало: "Звідки? Із Землі Франца-Йосифа, Нової Землі чи Вогненної? Господи, як вона полюбляє мандри. Мандри і ресторанних музик… Що за дивовижна особа…"
Айстра писала з Тинди.
— Тинди-ринди, коржі з маком, — проспівав на новий лад пісеньку свого дитинства Сідалковський.
"Вибач, графъ, — так і писала з твердим знаком на кінці.— Але я того вечора зустріла, як думала, справжню людину. Композитор, віртуоз…"
— Композитор Берліоз із ресторану "Дубки", — прокоментував Сідалковський.
"Але я помилилася…"
Сідалковський далі не читав. Далі й так ясно: незабаром приїде. Він розшматував листа на дрібні клаптики та й розвіяв, як і пам'ять про Айстру, на вітрі. Білі, крейдяного паперу клаптики, підхоплені випадковим вітром, повільно закрутилися у прощальному танці, байдуже влягалися між кущів на залежі торішнього посірілого снігу.
Підійшла Ядвіга. Він обійняв її ніжно за плечі, поцілував у холодну, але свіжу, як суничка, щічку і, посміхаючись, сказав:
— Ти сьогодні краща, ніж була вчора. А завтра будеш краща, ніж була сьогодні.
Вона пригорнулася до нього, поглянула вниз. По Дніпру пливли перші самохідні баржі, навантажені коксом, камінням, і ламали, наче криголами, крихку й трохи жовтувату, як цукор у склянці чаю, кригу.
Сідалковський заплющив очі — уявив кортеж елегантних автомашин, що прямують до загсу. Але не до нашого загсу — до варшавського. Він поклав собі саме там розписатися з Ядвігою. Залишилися тільки дрібниці: з'ясувати, чи можливо це. Але то пусте, його мрія випереджала реальність… Кортеж повільно котився Маршалковською вулицею польської столиці, далі проспектами та майданами, повз парки й сквери. Сідалковський сидів у відкритому авто, і йому мило посміхалися варшав'янки, кидали до автомашини квіти…
Згадався останній фіндіпошівський день. Власне, вечір. Того пізнього лютневого вечора розкисло. Фіндіпошівські термометри показували плюси, але різні: один плюс п'ять, другий плюс сім. Йосип Блаженний стояв простоволосий перед фасадом "Фіндіпошу" і, задерши голову, кивав на фіндіпошівський знаменитий шпиль:
— Здрастуйте, пожалуста!
Перехожі зупинялися. Спочатку дивилися на нове фіндіпошівське гасло, а тоді вже на Йосипову шапку, що крутилася, як флюгер, на самісінькому вершечку.
— Самі купили, самі й зняли, — осудливо похитав головою перехожий.
— Це не вопрос, — мовив дядя Філя, мало не зранку підловлюючи тут Євмена Грака, котрий, як завжди, запізнювався на роботу і ніколи нікому не віддавав боргів.
Стратон Стратонович востаннє критичним поглядом зміряв свій улюблений кабінет і взявся за опудала, які збирався вивезти додому. Опудала їжака, ондатри, крячки, банькатої сови та ще два естампи — вепра і знаменитого муфлона.
Антоша, розлігшись на дивані, зверхньо дивився на Ковбика і пускав дим у вічі.
— Як ви думаєте, Антошо, чому я посміхаюся?
— Бо весело! — спокійно відповів той.
— Не тому, що весело, — скривився Стратон Стратонович, — а тому, що радісно. Бо не тільки ти потрапив під скорочення штатів. А й весь твій "Фіндіпош". Разом з усіма його претендентами на папаху. Я сміюся, бо вони ще радіють! А радіють вони тому, що ще нічого не знають. Така філософія, Антошо! Зрозумів?
Антоша заперечливо кивнув і сказав:
— Від цього у мене болить голова.
Зв'язавши в одну купу опудала, набиті сіном, Стратон Стратонович підійшов до вікна, поглянув униз і нерішуче підсмикнув штани.