— Чого ви там мовчите? — почув він десь далеко голос Миколи Юхимовича. — Заснули, чи що?
— О божечки-божечки, — раптом завив Ковбик, відклавши трубку набік.
А мембрана тим часом дивовижним голосом гнома, ніби десь із попільнички, кричала:
— Алло-о! Алло-о!
— Наче уві сні! — мовив до себе Ковбик і приклав трубку до вуха.
— Алло-о! Алло-о! — гукав його Микола Юхимович.
— Слухаю вас, Миколо Юхимовичу, — перейшов на шепіт Стратон Стратонович.
— А чого ви так довго мовчали? Воду пили?
— Валідол ковтав, Миколо Юхимовичу. Серце у мене, — ще тихіше мовив Ковбик. — Раптом так схопило… Ви собі й уявити не можете… Ніби обценьками… З обох боків… Аж дихання сперло… Вас чую, а сказати нічого не можу…
— І це у вас часто отак?
— Та час від часу прихоплює…
— Мабуть, чимало вживаєте?
— Що вам бог дав, Миколо Юхимовичу, — останнім часом Ковбик чомусь згадував господа-бога, але в дещо іншій редакції, ніж, скажімо, Кнюх. — Уже два роки, як і в рот не беру. Хіба що ягід час іменин чи зустрічі Нового року якусь маленьку чарочку пригублю…
— Ну, іменини, я чув, у вас там часто бувають…
— Не про ці іменини мова, Миколо Юхимовичу, не про ці… Я про свої кажу. А мої, як і ваші, раз на рік.
— От ви кажете про іменини. Саме з цього питання й приходили днями до нас Ховрашкевич із Панчішкою. Вони й розповіли про оте погруддя до вашого шістдесятиріччя. Ховрашкевич тут хвалився, що то ніби його ідея. Словом, тут вони обидва з нами радилися, як краще провести вас, Стратоне Стратоновичу…
Ковбик при цих словах зовсім похолов…
— Ми хотіли до вашого ювілею, — вів далі Микола Юхимович, — представити вас до нагороди… Але ваші товариші виявили гарну ініціативу. Гадаю, оте погруддя й стане вам нагородою… А поки що вас кличе Валентин Григорович. Одразу ж після обіду й заїдьте… з Валентином Григоровичем, ви знаєте, краще на повний шлунок розмовляти…
— Не зможу… Ви чуєте мене, Миколо Юхимовичу? — голосом Грака благав Стратон Стратонович… — Я… я… серйозно захворів… Хай трохи пізніше.
Ковбик важко опустився у крісло. Воно здалося йому твердим і якимсь чужим. Встав, оглянув його. "Я так і думав, — відзначив про себе Стратон Стратонович, — подушечка на долівку впала. Це вже погана прикмета… Життя — як ніч і день. Сьогодні світло, а завтра темно. Не життя, а фіндіпошівський паркан: одна дошка чорна, друга — біла. Боровся з одними, а інших на грудях, як паразитів, пригрівав. Услужили. Дочекався Стратон Стратонович дяки. А від кого? Від оцих ледацюг. А я ж їх підтримував! Більше десятка літ за державний рахунок жили й нічого не робили… Ох і роботка була! Де б собі таку роботу знайти?"
А тепер ось Валентин Григорович чекає… Ковбик знав, що Валентин Григорович викликає підлеглих до себе тільки двічі: перший раз, коли призначає на посаду, другий — коли звільняє з цієї посади. Для Ковбика це був другий виклик…
Валентин Григорович належав до ідеальних людей — не мав жодної вади. Якщо й водився за ним якийсь грішок, то тільки той, що він дуже любив себе, своїх найближчих і мав такий лімітований запас тієї любові, що на інших її просто не вистачало.
Мозок Стратона Стратоновича після несподіваного дзвінка Миколи Юхимовича запрацював інтенсивніше за найдосконаліший комп'ютер. Але куди його думки не потикалися — всюди їх зупиняла твердь черепної коробки. Він шукав виходу, а його не було. Усі перебрані рятівні варіанти мали той недолік, що стояли на піску, котрий розповзався під всякою будовою.
Ковбик раптом схопився за соломинку, хоч знав, що вона рятувальне коло замінити не зможе.
— Лікарня, лікарня, — тривожно вистукував пульс у його скронях. — Може, місяць протягну. А якщо півтора, то і ювілей у лікарні зустріти можна. А там…
Він вирішив негайно лягти в лікарню з інфарктом лівого шлуночка. Сам собі поставив діагноз, бо десь уже чув про таку хворобу. Казали йому, що вона майже не розпізнається лікарями. Від кого він це чув — уже й не пригадує. Зате знав: якщо на цю хворобу захворіти — можна вижити. Тільки при абсолютному спокоєві й тиші. Без грому, без телефонних дзвінків, без викликів… "Адже ніщо так не вкорочує життя, як виклики до Валентина Григоровича через проміжну інстанцію — Миколу Юхимовича", — по-філософськи думав він.
Спочатку Стратон Стратонович покликав Антошу і помчав з ним додому, а вже звідти — викликав карету "швидкої допомоги". Носії білих халатів з маленькими червоними хрестиками на нагрудних кишеньках після двох-трьох контрольних перевірок дійшли висновку, що їхній діагноз різко не співпадає з тим, що його поставив Ковбику нібито дільничний лікар. Карета була подана вчасно, але екіпаж її після цього не збільшився ні на жодного чоловіка. Госпіталізувати Ковбика лікарі "швидкої" категорично відмовилися. Навіть після тих песимістичних прогнозів і наслідків, які так пристрастно змальовував перед ними Стратон Стратонович.
— Нічого з вами не трапиться. Принаймні по лінії серця вам нічого не загрожує. У вас серце — як у молодого оленя, — втішив один з них і, склавши свій саквояж, вийшов за поріг.
За порогом особняка Стратона Стратоновича вирувало життя, а в кімнаті Ковбика летіли аж під стелю лайки. Такі солоні, як ропа, і такі соковиті, як перестиглі квашені кавуни взимку.
— Ось тобі й хеппі енд! — процитував він Хлівнюка. — Тепер цілуй ложку, Стратоне Стратоновичу. А все через цього фіндіпошівського герострата — Ховрашкевича, — проказав Ковбик і важко опустився на тахту.
РОЗДІЛ XXXIV,
у якому звучать вальси Штрауса, п'ється кава по-вапнярськи, переписується "Пам'ятка Сідалковського", рахунок стає "один — один", на базарі з'являються зелені бумеранги
Сідалковський, який ще кілька днів тому почував себе ніби на верхній палубі життєвого корабля, раптом відчув, що палуба ця захиталася під ним. Він знав, що палуба сама по собі тверда, але не врахував, що вода під нею рідка, до того ж начинена сіллю. "Сіллю життя, — мовив голосно він. — Якщо його пересолити, то в роті стає гірко…"
— У кожного своя вежа, — похитав він головою і сам собі заперечив: — Не вежа, а межа! Ще вчора ти, Сідалковський, — він звертався сам до себе на "ти", як до дуже давнього знайомого, — ще вчора ти, Сідалковський, стояв на капітанському містку. Готувався через тиждень приймати парад і полякати Євдокію Капітонівну Карапєт: "Мадам, не забувайте, я тепер зять консула! Прошу без міжнародних ускладнень".