Увійшов Сідалковський.
— От і профбог прийшли, — кинув репліку Стратон Стратонович. — А ми вже тут думали, що ви польське підданство прийняли. З вашим прізвищем тільки у Познані жити…
— За цим справа не стане, — спокійно відповів Сідалковський. — Хоч мені й на Україні непогано…
— Ви хотіли сказати, у "Фіндіпоші"?
— "Фіндіпош" — це мій трамплін, з якого я хочу взяти ще не взяту висоту, — обличчя Сідалковського пашіло здоров'ям, а в очах світилося задоволення і нахабство, для яких, на погляд Ковбика, підстав не було.
— Дивіться, високо не забирайтесь. Бо з верхотури дуже незручно падати…
— Я спробую прив'язатись…
— Спробуйте, спробуйте, — закінчив Стратон Стратонович з Сідалковський і перейшов до Грака. — То що ви там за якихось зозульок кукукали? До речі, звідки це у вас взялося таке слово?
— Та це довго розповідати.
— А все ж!
Євмен Миколайович Грак і справді називав тепер дівчат не інакше, як зозульками. А трапилося ось що.
Якось Грак пішов у ліс по гриби. Блукав-блукав, грибів не знайшов, але зустрів дуже гарну синьооку дівчину, схожу на його першу любов по академії.
— Якраз кувала зозуля, — почав розповідати він. — Я лежав і лічив, скільки мені на цьому світі залишилось жити…
— І скільки ж? — перебив його Сідалковський. — Місцевкомові, самі розумієте, це просто необхідно знати. Ви ж розумієте, що люди завжди несвоєчасно вмирають. Саме тоді, коли нема ні зарплати, ні авансу, а гроші на вінки де хоч бери. Так що, Грак, краще одразу скажіть!..
— Пішов ти по баланду!
— О, я бачу, вам відсидка пішла-таки на користь. Ще одне слово вивчили.
— Продовжуйте, Євмен Миколайович. А то зараз ще один фіндіпошівський ціцерон підключиться.
— Так зозуля кує, а я дивлюсь на дівчину, що прямує просто в мій бік, і мовчу. А тоді, коли вона ледь не наступила на мене, я раптом підводжусь і кажу: "Зозулько, а скажіть, будь ласка, скільки зараз на вашому золотому?" Вона мене як огріє… Чимось важким. Я впав і знепритомнів… Коли дійшов тями, то поруч мене сиділа ота зозулька і щось вологе та холодне прикладала мені до чола.
— Лоба! — уточнив Сідалковський.
— Хай буде "лоба", — не вловив спочатку іронії Грак. — Яка різниця?
— Велика. Сантиметрів п'ять, не менше.
— Та-а! — махнув Грак рукою. — Я дивлюсь на неї, а в очах моїх кола — то жовті, то сині…
— Грак, підбирайте кольори і не провокуйте нас… Євмен Миколайович на це навіть не зреагував.
— За що ви мене, зозулечко, так? А вона до мене: "А хто ж у лісі питає: скільки на вашому золотому годиннику?" А в неї й справді на руці був золотий годинник. А я її: "А хто ж з золотим годинником у ліс ходить?" А вона: "А я не тільки з золотим годинником, я тут і з золотим хлопцем…"
— Грак, про мене можете не розказувати… Ковбик повернув голову у бік Сідалковського.
— А що, ото й вас там носило?
— Носило, тільки не там, — вніс поправку Грак. Сідалковський наче й не чув, бо продовжував:
— Бачте, до чого привела нас ортодоксальність. Ви хоч оригінал, але не стопроцентний. У вас трапляються сторонні домішки. Чого про мене, звичайно, не скажеш…
Підвівся уже добряче п'яний Понюхно і, не звертаючи ні на кого уваги, крикнув свій єдиний і улюблений тост:
— Щоб нас чужі жінки не цурались! — А тоді повернувся до Грака і наказав: — Пій, пій. Чого ж ти не п'єш?
— Я бачу, мені пора, — встав Ковбик. — Цей уже свою чашу випив… Ну, так хто зі мною? Ви, Масік, і ви, Клавдію Миколайовичу. А то ваша Мацунька там зачекалась уже, — натякнув він на Хлівнюкову Антонію, якій Клавдій Миколайович щовечора, коли дозволяв собі випити більше, ніж слід, казав: "А тепер давай спатоньки, моя Мацунько!"
Мамуня провів їх до самісінької машини, всунув Антоші кілька бутербродів, загорнутих у лощений папір, і щиро дякував Стратону Стратоновичу, зовсім забувши про Панчішку, Ховрашкевича та Хлівнюка, що стояли поруч.
Повернувшись у кімнату, Мамуня застав таку картину: Понюхно умостився на стільці, на якому щойно сидів Стратон Стратонович, і, наслідуючи Ковбикову манеру, говорив:
— Цілуйте ложку, Октавіане! І закусуйте квашеними кавунами. То, братці, найкраща закусь… Але я вже п'яний, — перейшов він на власний голос. — Цей гадючий Грак мене споїв. Не я його, а він мене. Слухай, ти, гнидо фіндіпошівська, як це тобі вдалося?.. Споїв би я тебе— у витверезник відправив би… Як пить дать… Я тобі "осла облізлого" не забуду…
— Я піду вам кави, о, зварю, — перелякано сказав Мамуня і вибіг у коридор.
— Ша-а! Іраклію Йосиповичу, — шепотів йому на вухо Грак, виливаючи горілку із свого кухля у вазон. — Погляньте тільки, що ви наробили, доктор!
— А що? — ремиґнув Понюхно.
— Увесь дерматин Мамуні коричневою фарбою заляпали…
— Це я, да? Я? А де ж тут фарба взялась? Ви думаєш, що я зовсім п'яний?!
— Фарба он у кутку стоїть… Ви думав, — передражнив його Грак, — що то томатний сік, хотів запити. А то фарба коричнева. Я ледь вирвав у вас із рук… А то б запив…
— Я, да?! Спасибі! Хоч я тобі, гнидо, й не вірю… Але дай ганчірку! Я швиденько витру…
Грак приніс ганчірку і вручив Понюхну. Той глянув на білий дерматин. На ньому густо, як на маскхалаті, двоїлися величезні брунатні плями. Понюхно, поплювавши на ганчірку, почав їх витирати.
Знову з'явився Мамуня. Побачивши, що Понюхно лазить рачки під дверима й витирає дерматин, випалив:
— О! — Вперше літеру "о" Октавіан поставив від здивування не після фрази, а перед фразою. — Що ви робите, Іраклію Йосиповичу?
— Витираю плями на дверях. Да!
— Для чого, о?
— Незручно. Я ж фарбу розлив.
— Та ви що?! Ці плями ще будівельники залишили… Понюхно звівся на ноги і, вирячивши очі, довго дивився на Мамуню.
— А де той гидомир?! — запитав він про Грака.
Але Грак уже давно, риючи носками черевиків сніг, зупиняв автомашини із зеленими вогниками, що всі, як одна, ніби змовилися: поспішали в парк.
РОЗДІЛ XXXIII,
де триває діалог Ковбика з його незрадливою інтуїцією, з якого випливає ціла низка цікавих відкриттів: що таке хеппі енд, на чому тримається нога балерини, навіщо потрібен алфавіт у досьє, коли вимірюється температура в Криму, хто любить муфлонів, куди бігає Віоріка, про що шипить мембрана, чому не збільшується екіпаж карети "швидкої допомоги"