У Форт-Резольюшен я розпрощався з провідником. Уїзо розплився в широченній посмішці у відповідь на моє запитання, що йому надіслати в подарунок, і сказав:
— Пришли сокиру, як у тебе.
Три речі в моєму спорядженні викликали заздрощі індіанців — вінчестер, човен і сокира, така гостра, що, за їхнім висловом, "з'їла власне обличчя". У старого був свій вінчестер, віддати йому нашого човна чи прислати іншого я не міг, тому пообіцяв подарувати сокиру. Посилки поштою ідуть повільно, і тільки за шість місяців Уїзо отримав свою сокиру — не сумніваюся, вона й нині йому служить.
Останній катер пішов, і нам нічого не лишалося, як знову відплисти на човні.
Плисти човном угору по річці, проти течії, означало "йти линвою" майже постійно. У цьому випадку човен тягне на линві одна людина, котра йде берегом. Така робота під силу тільки спритним, міцним, тим, хто знає річку. Джордж Сандерсон, міцно збитий молодий метис, погодився доставити нас у Форт-Сміт за плату — два долари в день, за умови, що я сплачу йому й за дорогу назад. Джоржд був знаменитим у цих краях рибалкою і мисливцем, до того ж, славився як розумний провідник. Ці похвальні якості доповнювалися широкими плечима, добре скроєним тілом, немовби звитим із мускулів. Лише в одному він разюче відрізнявся від решти місцевих жителів — завжди відповідав точно.
Запитай у будь-якого білого або із Заходу, чи далеко до якогось пункту, і він скаже:
— Не так уже й далеко.
Може статися, ви отримаєте й інші відповіді:
— Доведеться добряче потюпати. Не те щоб казна-де, але однаково далеченько.
Приїжджому невтямки, чи то треба пройти сто кроків, чи добиратися до місця тиждень. А, бувало, запитаєш у Сандерсона, чи далеко йти, він лише ледь забариться та відповість:
— Три з половиною милі.
Запитай у місцевого жителя, чи можна добратися до потрібного тобі місця до полудня, і почуєш:
— Та воно, звичайно, можна, тільки туди ще чималенько шкандибати.
"Так", "ні", "доведеться пройти ще дві милі" — сказав би Сандерсон залежно від ситуації. Джорджеві відомості завжди правильні, а річка для нього — розгорнута книга.
"Остогидле собаче місто" ми полишили 27 вересня, прямуючи річкою вгору, й замість Уїзо з нами був Сандерсон. Джордж цілком виправдав свою блискучу репутацію, невтомно крокуючи вздовж берега. Стовбури повалених дерев, кущі, завали — все було йому дарма, він тяг линвою наш човен зі швидкістю три-чотири милі за годину. І щоночі в моєму серці звучав старий наспів: "Я ближче до домівки на цілий день шляху".
Цілий день ми йшли з линвою, через кожні 20–25 миль розбивали табір і вели щогодинні спостереження за життям птахів і звірів на річці.
Дрібних птахів і ссавців стало більше, ніж навесні. Широкі піщані й глинисті обмілини були буквально поцятковані слідами бурундуків, горностаїв,[24] лисиць, рисей, лосів і ведмедів. Якось раз ми злякали рись, яка застигла на піщаному острові. Вона без вагань кинулась у воду та попливла до берега. Рись пливла швидко, як собака, але карибу залишив би її далеко позаду. Згодом довелося побачити, як річку перепливала велика лисиця; вона пливла повільніше за рись.
Ми успішно пройшли два волоки. Вранці 3 жовтня на річці з'явилася вітрильна шлюпка. У ній пливли знайомі мені Томас Крісті, Хардінг і Стег. Нам залишалося півтора дня шляху до Форт-Сміт, і я скористався оказією, щоб відіслати додому Джорджа Сандерсона.
Увечері того ж дня ми підійшли до Солт-Рівер, зустріли П'єра Білку з його сотнею собак і до першої по півночі прибули у Форт-Сміт.
ФОРТ-СМІТ І БУКСИР
Тут нам знову — хочеш не хочеш — довелося ночувати в задушливому приміщенні. Знову — болісне безсоння, і за ним неминуча застуда.
Зранку ми волоком переправилися в Сміт-Лендінг. Я найняв буксир "Аріель", і о сьомій ранку 5 жовтня він повіз нас річкою. Моя команда розмістилася на буксирі, човна з вантажем буксир тягнув за собою.
Уночі ми змушені були заночувати на млині. Я вирішив не прирікати себе на муки в задушливому будинку, а розстелив ковдри на землі. Внаслідок цього, як мене й попереджали, кожна з легіону псяюр багато разів підходила до мене, поки я спав, і залишала на ковдрі знаки свого несхвального ставлення.
Наступну ніч ми провели на острові. Мої товариші не хотіли вкладатися спати на березі — за їхніми словами, в лісі повно мишей. Пробіжить така мишка по обличчі — навіть уві сні відчуєш, які в неї холодні лапки!
Ми не ставили наметів, лежали просто на землі, загортаючись у ковдри. На світанку я озирнувся. Табір нагадував цвинтар. Нас засипало листям, і кожна людина нагадувала довгасту могилу.
У Форт-Чіпевайан ми прибули 9 жовтня. Наближаючись до цього знаменитого царства водоплавних птахів, ми дедалі частіше бачили в небі довгі ланцюжки та великі зграї диких качок і гусей, але сам форт, безумовно, був столицею пернатого царства!
Компанія Гудзонової затоки вбила та засолила шістсот білих гусей, кожен із сімейства Лутітів — місцевих жителів — по п'ятсот, і цієї осені мали засолить не менше дванадцяти тисяч гусей, а ще канадських казарок,[25] білолобих гусей і качок. Щороку місцеві жителі розраховують на 10 тисяч білих гусей. Коли їх мало, заготовляють 5–6 тисяч, коли багато — 15.
У всіх білих і білолобих гусей білі частини голови більшою чи меншою мірою мають жовтогарячий відтінок.
Лебедів цього року не стріляли. Мені сказали, що тут їх ніколи не стріляють восени з простої причини: восени вони летять іншим шляхом, уздовж східної частини озера. Сюди ж лебеді прилітають навесні, і щовесни жителі Чіпевайана вбивають по двадцять лебедів.
Цей форт — батьківщина Біллі Лутіта. Його родина влаштувала свято на честь повернення мандрівника. Там я вмовив кремезного метиса Грегорі Деніела, якого всі звали Беллалайзом, вирушити з нами до Атабаска-Лендінга. Я прикинув, що ми змогли б відбути з Форт-Чіпевайана вже за три години, та механік буксира зустрів старого приятеля й вирішив відсвяткувати цю подію. У механізмі буксира, звісно, відразу ж виявилися серйозні неполадки.
Але ми все-таки продовжили шлях наступного ранку — моя команда з чотирьох осіб і троє з буксира. Біля керма стояв Девід Макферсон, природжений лоцман, найкращий у країні. І хоча він ніколи раніше не плавав Невільницькою — а це дуже підступна річка з вічно непередбачуваними, часто мінливими мілинами, вузькими кривими протоками, — наш лоцман так добре відчував її, що провів нас нею на великій швидкості й жодного разу не посадив буксир на мілину.