Прерії Арктики

Страница 37 из 47

Эрнест Сетон-Томпсон

Увечері зустріли інших індіанців, які бідували ще більше за тих, кого ми виручили напередодні. Вони харчувалися тільки випадковою риболовлею, але ж пристойна риболовля давно закінчилася. Ми постачили нормальною їжею і цих голодуючих — для таких ось надзвичайних ситуацій і берегли свій НЗ — недоторканний запас.

Хоча на озері, як і раніше, штормило, ми проходили по 30–35 миль за день і до вечора 20 вересня розбили табір у Таль-тіло-лея. Увечері, сидячи біля багаття, я дивився на місяць, який плив безхмарним небом, і щось підказувало мені, що зараз далеко звідси дорогі мені люди теж дивляться на сяючий лик нічного світила.

21 вересня шторм загнав нас на острів Ет-Тен, і ми, не гаючи часу, взялися до поповнення колекції: я зібрав багато коріння сон-трави й каліпсо, Біллі потішив нас — ловив старовинним сільцем канадських сойок; такі сільця ставили в ті часи, коли не було ще вогнепальної зброї. Звільнені ним бранки відразу безстрашно (чи бездумно) поверталися, щоб знову потрапити в сільце.

Цілий день ми тинялися поблизу табору, накриваючись дощовиками. Звук прибою, що розмірено бився в берег, наганяв тугу — марно спливали дорогоцінні години, адже ми квапилися у Форт-Резольюшен, де 25 вересня на нас мав чекати катер.

23 вересня вітер ущух, і ми нарешті відпливли в передранкових сутінках.

Тут починалися рідні краї Уїзо, і все-таки провідник примудрився заблукати. Через його помилку ми потрапили в затоку — я назвав затоку Пасткою Уїзо, у вузьку льодовикову долину завдовжки з милю, залиту колись водою, — і нам довелося зайву милю плисти назад. Старий болісно переживав свою промашку, але мені було ще тяжче — тепер була дорога кожна година.

І все-таки ковзати по водній гладіні в нашому човні, веденому чотирма веслярами, було справжньою насолодою. Зараз ми пливли втричі швидше, ніж раніше на Північ у місткішому човні. Частенько розвивали швидкість п'ять із половиною миль за годину й до вечора здолали відстань у 47 миль.

Щойно ми пристали до берега, як знову розігралася буря, котра шаленіла цілу ніч. Уранці, не лякаючись штормової погоди, ми підпливли на човні до останнього маленького острівця перед завершальною переправою через озеро. Тут мимоволі довелося затриматись, вичікуючи, поки вщухне буря. Пізніше ми довідалися, що того дня індіанці намагалися перетнути озеро, їхній човен перевернувся, й усі вони, не вміючи плавати, втонули.

Ми були не єдиними подорожанами, що прагнули на південь. Тут я вперше в житті побачив диких лебедів,[23] їх було шестеро. Прямуючи на південь, вони летіли не в строгому порядку, а постійно перешиковуючись у польоті, утворюючи часом трикутник, як роблять дикі гуси.

Вони махали крильми повільніше, ніж дикі гуси, але швидше за білих журавлів. Знизу здавалося, що вібрують лише кінчики крил.

Спостерігав я політ прекрасних птахів 23 вересня. І наступного дня ми побачили зграю з семи лебедів. Швидше за все, і в першій, і в другій зграї летіли старі лебеді разом із молодняком.

Згодом, коли ми вже пливли до устя річки, нам відкрилася хвилююча картина з життя білих лебедів. Обгинаючи очеретяні зарості, ми спостерігали дедалі нові й нові лебедині зграї. Усього їх було дванадцять. У кожній — не менше п'яти птахів. А незабаром єдиною величезною зграєю, об'єднавшись, близько сотні чудових білих птахів одночасно злетіли в небо та, голосно ляскаючи дужими крильми й викрикуючи хором "ту-ту-ті", полетіли далі на південь — можливо, на який-небудь лебединий "ярмарок" на Хей-Рівер.

Поза всякими сумнівами, це були ті самі 12 зграй, які ми спостерігали напередодні. Моє серце сповнилося радістю, коли я побачив таку безліч прекрасних птахів. Адже я побоювався, що цей вид диких лебедів взагалі зник, так само, як і мандрівні голуби.

Але я забіг уперед. Поки що ми лише перечікували негоду на острові до півночі від переправи. Минув цілий день. Гуркіт прибою ми чули й уночі, але до ранку вітер влігся, і незабаром озеро помітно заспокоїлося. Я розбудив хлопців і вирішив ще до шостої ранку почати переправу. Тримаючи курс прямо на південь, попри досить високі хвилі, ми пройшли 15 миль майже за чотири години, потім повернули на захід і до полудня опинилися біля Кам'яного острова.

Наш красень-човен стрімко ковзав по водній гладіні, забарвленій незрівнянно пишним пурпуром заходу. Спершу ми рухалися вгору річкою Невільницькою, далі південно-західною притокою річки й здолали за день таку саму відстань, як за чотири дні на швидкохідному йоркському боті дорогою на Північ. Ми летіли, мов на крилах, прагнучи за будь-яку ціну встигнути до відходу катера. Старий Уїзо вперше за весь час виявився на висоті — знав кожен ярд річки, кожен вир. Ми стрілою пролітали повз великі острови, а коли настав час лаштувати нічліг, ніхто не сказав: "Стоп, на сьогодні досить".

Ми гребли й далі. Здавалося, у повітрі витає димок обіцяного катера, і ми уявляли, що капітан вдивляється напружено в далечінь — чи не з'явився наш човен? Це підтримувало наші сили, завдяки чому "Енн Сетон" мчала зі швидкістю шість миль за годину.

Запала ніч, а жадані вогні Форт-Резольюшен і катер, який міг би позбавити нас від воістину каторжної праці, були ще далеко. Але вмілий лоцман і невтомні веслярі не підвели — того дня ми здолали сорок миль водою, а коли нарешті пройшли останні десять і, заціпенілі від утоми, причалили до довгоочікуваного берега, дізналися, що катер порушив угоду та відійшов два дні тому!

РІЧКОЮ ВГОРУ

Що ми думали про безвідповідального чиновника пароплавства, з чиєї провини опинилися в настільки скрутному становищі, словами не описати.

Усі навколо знали про угоду та її порушення, майже всі висловлювали обурення, і найрізкіші слова, ладні зірватися з мого язика, були м'яким докором порівняно з тим, що говорили про цього чиновника його колеги.

Нас втішили щирі вітання друзів та пачки листів із дому. Ми причалили до берега в цілковитій пітьмі близько восьмої вечора, сповнені таких емоцій, що раніше півночі нікому й на думку не спало лягти спати.

У Форт-Резольюшен і раніше було багато собак, але такої гавкітливої орави ми ще не бачили. Коли настав час загорнутися в ковдри, нас, звиклих спати на свіжому повітрі, охопив жах від самої лишень думки про неминучу ночівлю в затхлому приміщенні. Але ставити намет було пізно. До того ж, зважаючи на запах, навколо не знайшлося б і клаптика землі, не запаскудженого псами. Довелося знехотя зрадити свій давній звичай спати тільки на повітрі й на 131 день подорожі влягтися на підлозі в будинку Компанії Гудзонової затоки. Я пішов у приміщення, рятуючись від собачих міток, а вранці з жахом виявив, що цілу ніч пролежав на котячих. Саме пролежав, бо не заплющив очей. Задуха в приміщенні, незважаючи на відчинене вікно, сморід, та до того ж хвилювання, викликане листами з дому, не давали заснути до ранку — і, звичайно, я жорстоко застудився. Уперше за все літо.