Прерія

Страница 119 из 123

Джеймс Фенимор Купер

Аби потішити шановного священика і дати йому якусь роботу, Мідлтон попросив його одружити Пола з Еллен. Бортник погодився на це, бо переконався, яке велике значення всі його друзі надають цьому обрядові, але невдовзі він відвіз свою молоду дружину до Кентуккі, — мовляв, треба, як велить звичай, відвідати всіх своїх численних родичів. А бувши там, він скористався з нагоди і належним чином оформив своє одруження у знайомого мирового судді, бо не дуже вірив у міцність шлюбних ланцюгів, якими сковують молодят папські священики. Еллен, збагнувши, що не завадить ужити додаткових заходів, аби втримати такого непогамовного чоловіка в певних рамках подружнього життя, і не заперечувала проти цих подвійних оков; тож обидві сторони були задоволені.

Те становище, якого досяг Мідлтон, одружившися з дочкою такого заможного землевласника, як дон Августин, та особисті достоїнства капітана привернули до нього увагу начальства. Його стали висувати на важливі й відповідальні посади, що додало йому ваги в суспільстві. Ставши впливовою особою, він мав змогу допомогти своїм друзям. Першим, про кого він потурбувався, був бортник. Двадцять три роки тому в тих краях і в тому суспільстві неважко було знайти для Пола роботу, де б він уповні міг застосувати свої здібності. Зусилля Мідлтона та Інес, яким ревно й розумно допомагала Еллен, не пропали марно, і з часом вдача бортника дуже змінилась, і то на краще. Незабаром він став орендувати земельну ділянку, досяг неабияких успіхів у сільському господарстві, а згодом обійняв посаду в муніципалітеті. Отак гараздуючи в житті, він і сам, як це часто буває в нашій республіці, перейнявся почуттям власної гідності й потягся до знань.

Крок за кроком він сходив суспільною драбиною дедалі вище, і його дружина з глибокою материнською радістю бачила, що її дітям уже не загрожує небезпека повернутися до того стану, з якого вибилися їхні батьки. Нині Пол — член нижчої законодавчої установи того штату, де він прожив багато років. Він навіть відомий своїми промовами, що здатні розвеселити цей дорадчий орган, а що ті промови грунтуються на практичному знанні, то вони куди корисніші за витончені, добре розроблені теорії, які мало не щодня можна почути з вуст котрогось доморослого політика. Але всі ці щасливі досягнення він завдячував багаторічній праці і впертій волі. Мідлтон, куди освіченіший за свого товариша, відповідно обіймає посаду у вищій законодавчій установі. Саме від нього ми й дізналися про більшу частину тих подій, на яких засновується наша оповідь. Окрім цих відомостей про Пола і про своє власне безхмарне життя, він стисло розповів про свою другу подорож до прерій. А що ця оповідь ніби завершує все те, що відбувалося досі, то ми вважаємо за доцільне закінчити нею наш труд.

Восени, через рік після описуваних подій, Мідлтон, який тоді ще був у війську, знов опинився на Міссурі, неподалік селищ пауні. Виконавши свої безпосередні службові обов'язки, він піддався на умовляння Пола, який супроводжував його, і погодився верхи перетнути прерію, щоб відвідати вождя племені й дізнатися про долю свого друга трапера. Оскільки Мідлтон відповідно до своєї посади і чину міг узяти тепер з собою охорону, то ця поїздка була хоч і важка та виснажлива, як усі подорожі по дикому краєві, а все ж не така небезпечна й тривожна, як ота перша подорож. Під'їхавши до селища Вовків, Мідлтон послав до них гінця з дружнього їм племені, щоб заздалегідь попередити друзів, що він тут із загоном, а сам простував неквапом, бо, за індіанськими звичаями, звістка повинна була випередити його появу. Але, на — подив мандрівників, на їхнє послання ніхто не відповів. Спливала година по годині, миля по милі лишалася позаду, а ніяких ознак почесного чи принаймні просто дружнього прийому не було видно. Нарешті загін, очолюваний Мідлтоном і Полом, спустився з плоскогір'я в родючу долину біля селища Вовків-пауні. Сонце вже сідало, і габа золотавого світла висіла над тихою рівниною, забарвлюючи її пласку поверхню в дивовижні тони й відтінки. Ще буяла літня зелень, і на просторому природному пасовиську мирно скубли траву табуни коней і мулів під пильним наглядом хлопчаків-пауні. Пол розгледів у гурті тварин добре знайому постать Азінуса — гладкий, розкоханий, вельми вдоволений осел стояв, опустивши вуха, заплющивши очі, й, очевидно, розмірковував про надзвичайну принадність свого теперішнього безтурботного життя.

Загін саме проминув одного з тих пильних підлітків, яким плем'я доручило охороняти своє головне багатство. Зачувши кінський тупіт, хлопець черкнув поглядом по вершниках, але не здивувався й не стривожився, і знов перевів очі туди, куди дивився доти — в бік селища.

— Тут щось негаразд, — пробурмотів трохи ображений Мідлтон: така поведінка індіанців здалася йому зневагою не тільки до його чину, а й особисто до нього. — Цей хлопчак, звичайно, вже чув про наш приїзд, а то б він негайно помчав сповістити плем'я. Однак він ледь поглянув на нас. Оглянь-те-но зброю, хлопці; може, нам доведеться показати дикунам нашу силу.

— А по-моєму, капітане, ви помиляєтеся, — відказав Пол. — Якщо можна зустріти чесність у преріях, ви знайдете її в нашому давньому приятелі — Твердому Серці. Та й не можна судити про індіанця за звичаями білих. Дивіться! Нас зовсім не зневажають: ген все-таки їдуть нас зустрічати, хоч людей і небагато, і виглядають вони не вельми пишно.

Пол був двічі правий. З-за невеликого гаю виїхали кілька вершників і рушили по рівнині назустріч гостям. Вони їхали повагом, з гідністю. Коли вершники під'їхали ближче, стало видно, що це вождь Вовків у супроводі десятка молодих воїнів. Всі вони були без зброї, на них не було навіть тих прикрас і головних уборів з пір'я, що їх індіанець, зустрічаючи гостя, одягає на знак пошани до нього і як свідчення власної ваги.

Зустрілися дружньо, хоч трохи й стримано. Мідлтон, дбаючи як про свою гідність, так і про авторитет свого уряду, запідозрив небажаний вплив канадських агентів. А що він бажав підтримати вагу тієї влади, яку представляв, то й напустив на себе пиху, що, звичайно, не відповідало його справжнім почуттям. А втім, важко було зрозуміти, що надумали індіанці. Спокійні, сповнені гідності, але не погордливі, вони б могли бути взірцем стриманої чемності, що її годі й намагатися наслідувати котромусь із дипломатів найвитончені-шого королівського двору.