— Та коли я її візьму як плату, то хай мене поб'є…
Еллен затулила Полові рот, і хлопцю довелося проковтнути кінець речення, що він і зробив, та ще з таким хвилюванням, аж мало не задихнувся.
— Гаразд, гаразд, — лагідно сказав старий. — Тільки я не бачу в цьому нічого образливого. Звісно, єнотова шкурка не казна-що, але ж і те, що я прошу зробити, не таке вже й обтяжливе…
— Та ви не зрозуміли нашого друга, — перепинив його Мідлтон, завваживши, що бортник, не знаючи, як виправдатись, позирає то туди, то сюди, тільки не в той бік, куди треба. — Він і не думав відмовлятися від доручення — він лише не хоче ніякої винагороди. Та годі вже про це. Я маю подбати, щоб ми не залишилися в боргу перед вами і задовольнили всі ваші потреби.
— Щось не розумію! — сказав старий, задумливо дивлячись у капітанове обличчя, ніби чекав на пояснення.
— Все буде так, як ви хочете. Покладіть усі шкурки до моїх речей. Ми поторгуємося за них, як для самих себе.
— Спасибі, спасибі, капітане! Твій дід був щедрий і великодушний чоловік. Недарма ж делавари, справедливий народ, прозвали його "Щедрою Рукою". Гай-гай, був би я тепер такий, як колись, то прислав би твоїй дружині найм'якіших куниць на шубку — просто щоб ви знали, що я вмію відповідати на чемність. Та не буде цього, бо я надто старий і не можу такого обіцяти! Все буде так, як забажає бог. А тобі я більше нічого не пропонуватиму, бо хоч я і довго пробув у пущі та пустелі, а не забув, які делікатні справжні джентльмени.
— Послухай, старий трапере! — вигукнув бортник, ляснувши своєю долонею по долоні старого так гучно, ніби пролунав рушничний постріл. — Я скажу тобі лише дві речі: по-перше, що капітан пояснив тобі мою думку так добре, як сам я ніколи б не зміг; а по-друге, коли тобі потрібна шкура — чи для себе самого, а чи комусь послати, — то я маю одну — це шкура такого собі Пола Говера, і вона в твоєму розпорядженні!
Старий міцно стис йому руку і, широко розтуливши рот, зайшовся своїм дивним, безгучним сміхом.
— Навряд чи ти зміг би, хлопче, отак міцно стиснути руку, коли ті тетонські скво вимахували навколо тебе своїми ножами! Еге! Ти молодий, дужий і щастя тебе не мине, коли ти не збочиш з чесного шляху. — Його зморшкувате обличчя раптом споважніло й набрало задумливого виразу. — Ходи-но сюди, хлопче, — додав він довірливим і повчальним тоном, за гудзик тягнучи бортника на берег. — Багато ми балакали про те, як, мовляв, приємно і пристойно жити в лісах чи на пограниччі. Я не хочу сказати, ніби все, що ти чув, брехня, та коли ти взяв собі за дружину добру, хорошу дівчину, то мусиш тепер думати не тільки про себе, влаштовуючи своє життя, а й про неї. Тобі-то не дуже до душі жити в поселеннях, але, наскільки я розумію, ця дівчина ніби квітка, якій краще цвісти під сонцем на порубі, ніж на вітрах прерії. Отож забудь усе, що чув од мене, — хоч я казав і правду, — і подумай про обжиті місця країни.
Пол тільки й міг, що відповісти йому таким рукостисканням, від якого в більшості людей закипіли б сльози на очах, але траперова тверда рука витримала його, — старий лише засміявся і кивнув головою, ніби зрозумів цей потиск як обіцянку, що бортник пам'ятатиме його пораду. Потім трапер відвернувся від свого трохи грубуватого, але сердечного товариша, і гукнув Гектора, що сидів у човні. Здавалося, старий хотів ще щось сказати.
— Капітане, — почав він нарешті, — я знаю, коли бідняк починає говорити про позичку, він мусить дуже обережно добирати слова — так уже повелося на білім світі, — а коли старий веде мову про життя, то він говорить про те, чого йому, може, вже й не побачити. І все-таки я хочу попросити тебе про щось — не стільки заради себе, скільки заради когось іншого. От мій Гектор — добрий і відданий пес, який уже прожив призначений собаці вік; йому, як ї його господареві, вже не до полювання — пора на спочин. Але й він має почуття, як ото людина. Оце віднедавна він познайомився зі своїм родичем і дуже прихилився до нього; та й мені, скажу відверто, було б шкода їх розлучати. Скажи, скільки ти хочеш за свого собаку, і я постараюся розплатитись за нього на весну, тим паче, коли я отримаю ті пастки. Коли ж тобі не хочеться віддавати собаки назовсім, то позич мені його хоча б на цю зиму. Мабуть, я не помилюсь, коли скажу, що мій песик не протягне до весни, — я трохи знаюся на таких речах, бо мені на віку не раз доводилося проводжати в останню путь друзів — і собак, і червоношкірих, — ото тільки господь чогось зволікає і не наказує своїм ангелам назвати моє ім'я.
— Та візьміть його, візьміть, — вигукнув Мідлтон. — Візьміть усе, що тільки забажаєте!
Старий свистом покликав молодого пса до себе на берег і почав прощатися. Тепер ніхто багато не говорив. Трапер урочисто потис кожному руку й сказав щось дружнє й лагідне. Мідлтонові зовсім відібрало мову від хвилювання, й він удав, ніби порається коло вантажу. Пол насвистував що є сили, і навіть Оубедові, здавалося, нелегко було розлучатись із старим, і він напустив на себе філософську рішучість. Обійшовши всіх, старий сам зіштовхнув човен на воду і побажав друзям швидкої подорожі. Ніхто не вимовив ані слова, ніхто не ворухнув веслом, аж поки човен заплив за пагорб, який сховав трапера від їхніх очей. Востаннє вони побачили його, як він стояв на косі, спершись на свою рушницю, — Гектор припав до землі біля його ніг, а молодий пес, у запалі юності й сили, весело гасав по піску.
РОЗДІЛ XXXIV
— Мені почувся голос чийсь.
Шекспір
Річки цієї пори були повноводі, й човен птахом летів за течією. Плавання минуло успішно й швидко. Завдяки стрімкій течії на нього пішло втричі менше часу, ніж потрібно було б на ту саму путь по суходолу. Запливаючи з річки в річку, — бо вони, як судини в тілі, всі сполучаються з більшими життєвими артеріями, — мандрівники незабаром дісталися до головної річки Західних штатів і щасливо причалили біля самих дверей батьківського дому Інес.
Читач може собі уявити радість дона Августина і збентеження превелебного отця Ігнасіо. Перший плакав і дякував небесам, а другий теж дякував, але не плакав. Добросерді провінціали були такі щасливі, що й на гадці не мали доскіпуватись до обставин цього несподіваного повернення. Громада дійшла одностайної думки, вирішивши, що Мідлтонову наречену викрав якийсь негідник, а тепер вона повернулася за допомогою своїх друзів. Правда, були й такі невіри, в котрих уся ця історія викликала певні сумніви, але вони тішилися своїми здогадами нишком, з тією погордливою і ні з ким не поділеною насолодою, з якою скнара роздивляється свої скарби, що дедалі більшають, однак не йдуть нікому на користь.