— Приклич собаку, — скорше доброзичливо, ніж погрозливо промовив чоловічий голос, твердий і низький. — Я люблю собак, і мені буде шкода калічити твого пса.
— Чуєш, песику? Про тебе мова! — озвався трапер. — Іди сюди, дурненький. Гавкати й вити — оце і все, що йому лишилося. Підходь ближче, друже, собака беззубий.
Незнайомця не треба було довго припрошувати. Він кинувся вперед і через мить уже стояв поруч з Еллен Уейд. Глянувши на неї і переконавшись, що то справді вона, він окинув її супутника швидким, нетерплячим поглядом: очевидно, йому було зовсім не байдуже, що це за людина.
— Чи ти не з неба впав, старий? — сказав він так безтурботно й просто, що можна було не сумніватися в його щирості. — А чи й справді ти живеш отут, серед цієї прерії?
— На землі я живу давно, але ніколи не був так близько до неба, як оце тепер, — відповів трапер. — Оселя моя, — якщо її можна назвати оселею, — тут недалеко. А зараз і я запитаю тебе, як ти мене: звідки ти прийшов і де твій дім?
— Е, зачекай, — коли розпитаю тебе, настане й твоя черга. На кого можна полювати при місячному світлі? Не бізонів же ти вистежуєш о цій порі?
— Я йду, як бачиш, з табору переселенців — вони он за тим горбом, — іду до свого вігвама. І це нікому не шкодить.
— Авжеж, нікому! А цю молоду жінку ти прихопив із собою, щоб показувала тобі дорогу, бо вона добре знає місцевість, а ти погано, еге ж?
— Я зустрів її, як і тебе, випадково. Десять довгих років прожив я в цих голих степах і ніколи до сьогоднішньої ночі не зустрічав білошкірої людини о такій порі. Якщо я комусь заважаю, то вибач, і я піду своєю дорогою. А може, ти вислухаєш свою подружку, тоді й мені повіриш.
— "Подружку"! — вигукнув юнак і, скинувши хутряну шапку, недбало провів рукою по густих чорних кучерях. — Та я її до сьогоднішнього вечора і в очі не бачив, побий мене…
— Годі вже, Поле! — урвала його дівчина, затуливши йому рот долонею так невимушено, що важко було повірити його словам. — Чесний старий нікому не викаже нашої таємниці. Я зрозуміла це по його очах і лагідній мові.
— "Нашої таємниці"! Еллен, ти, певне, забула…
— Ні, я не забула нічого, що мушу пам'ятати. І все-таки я кажу, що цьому чесному траперові можна довіритись.
— Траперові! То, значить, він трапер? Твою руку, батьку! Промисли у нас такі, що ми повинні знати один одного.
— В тутешніх краях майстерності великої нікому не треба, — відповів старий, роздивляючись атлетичну й енергійну статуру юнака, який недбало, але досить елегантно спирався на рушницю. — Щоб спіймати боже створіння капканом чи сіткою, треба більше хитрості, ніж відваги, але я мушу це робити, бо вже старий! А такий хлопець, як ти, молодий та сміливий, міг би собі обрати краще заняття!
— Я? Та я ще ніколи в житті не спіймав у пастку ні верткої норки, ані плескотухи-ондатри. Щоправда, мені траплялося підстрелити чорно-буру шельму, хоч розумніше було б поберегти порох і свинець. Ні, старий, я не полюю того, що повзає по землі.
— Чим же тоді, друже, ти добуваєш собі хліб? Адже тут нічого не заробиш, якщо відмовитися від законного права полювати диких звірів.
— Я не відмовляюся ні від чого. Тільки-но ведмідь перетне мені шлях, як він тут-таки перетворюється на мишка з того світу. Олені впізнають мене по запаху. А щодо буйволів, то я їх, старий, убив більше, ніж найдужчий різник у Кентуккі.
— То ти вмієш стріляти? — запитав трапер, і в його очах спалахнув прихований вогонь. — У тебе тверда рука та бистре око?
— Рука наче сталевий капкан, а око бистріше дробу. Хотів би я, щоб зараз був жаркий полудень, дідуню, і щоб над нами летіли на південь тутешні лебеді або чорнопері качки, а ти чи Еллен вибрали б собі найгарнішу птицю у зграї ставлю свою добру славу проти рога з порохом, що через п'ять хвилин птах висів би вниз головою, скошений першою ж кулею. Дробовиків я не визнаю! Хай-но хто скаже, що бачив мене з дробовиком у руках!
— Славний хлопець! Одразу видно по вдачі, — мовив трапер, підбадьорливо дивлячись на Еллен. — Не побоюсь сказати: ти, видно, вмієш вибирати собі знайомих. А скажи-но мені, хлопче, чи пощастило тобі вліпити кулю між роги оленеві, що біжить?.. Гекторе! Тихо, песику, тихо. При самій згадці про оленину в собаки кров грає. Так от, чи влучав ти коли-небудь таким манером в оленя, коли він робить скажені стрибки?
— Ти б іще спитав, чи я коли-небудь їв оленину! Та я їх брав по-всякому, старий, — тільки не тоді, коли вони сплять.
— Так, так, у тебе попереду довге й щасливе життя — і чесне, так! Я старий і, ніде правди діти, стомився, пуття з мене мало; та коли б я міг знов обрати собі вік і місцевість, — хоч це непідвладне людині, й так не повинно бути, — та коли б усе ж я мав такий дар, то сказав би: двадцять років і пуща! Але скажи мені, куди ти діваєш хутро?
— Хутро? Та я на своєму віку ще ні разу не вбив оленя заради шкури чи гуску заради пера! Час від часу я підстрелюю їх на харч або щоб не втратити вправності; та коли я наївся, решта залишається вовкам прерії. Ні, ні, я тримаюся свого промислу; він дає мені більше, ніж усе хутро, хоч би скільки я його продав потойбіч Великої ріки.
Старий трохи подумав, а тоді, похитавши головою, продовжив:
— Тут я знаю лише одне прибуткове діло…
Юнак, не давши йому договорити, показав баклагу, що висіла в нього на шиї. Потім зняв кришку, і ніжний аромат чудового меду залоскотав ніздрі трапера.
— Отже, ти бортникуєш? — проказав старий із жвавістю, яжа свідчила, що це заняття йому знайоме, але в голосі його звучав і подив: такий гарячий молодик обрав собі такий мирний промисел… — Авжеж, за мед у пограничних селищах дають добру ціну, але тут, у прерії, це, либонь, діло непевне.
— Скажеш, нема дерев, ніде бджолам роїтись? Помиляєшся — я подався на кількасот миль західніше, ніж усі, щоб покуштувати цього меду. А тепер, старий, коли ти погамував свою цікавість, відійди трохи, а я побалакаю з цією дівчиною.
— Навіщо, навіщо, хай залишається, — квапливо мовила Еллен, ніби юнакова вимога здалася їй дивною, а може, й непристойною. — Що ти мені можеш сказати такого, чого б не можна було почути всьому світові?