Прерія

Страница 51 из 123

Джеймс Фенимор Купер

— А честь? Хіба вона не дорожча за життя? — вигукнув негідник, здійнявши руки, ніби жахнувся такої підступної погрози. — Так от, капітане, вам, безперечно, відомо, що джентльмени забезпечують собі прожиття по-різному: одні бережуть те, що мають, інші добувають де що можуть.

— Отже, ти злодій?

— Зневажаю це слово. Свого часу я полював на людей. Ви знаєте, що це значить? Це тлумачать по-різному. Дехто вважає, що оті кучеряві хлопці дуже нещасні, бо їм доводиться працювати на жарких плантаціях під палючим сонцем… і таке інше. Отож я, капітане, свого часу, співчуваючи чорношкірим, охоче допомагав їм хоч би для різноманітності змінити місце. Ви розумієте мене?

— Коротше кажучи, ти викрадач негрів?

— Був, шановний капітане, був; але саме зараз я трохи згорнув своє діло, як-от торговець тютюном полишає оптову торгівлю й відкриває крамничку. Колись і я був солдатом. Що найголовніше в нашому ремеслі, скажіть мені?

— Не знаю, — відповів Мідлтон, якому вже почала надокучати балаканина нетяги. — По-моєму, хоробрість.

— Е ні, — ноги! Ноги, щоб іти на бій і щоб утікати. Отож, як бачите, двоє моїх ремесел схожі. Але мої ноги стали слабкі, а без ніг викрадачеві людей годі сподіватися на зиск! Однак лишилося ще чимало хлопців з міцнішими ногами, ніж оце в мене.

— Її викрали! — закричав пойнятий жахом Мідлтон.

— Еге ж, і вивезли; це така сама правда, як те, що ви стоїте отут.

— Негіднику! Звідки ти знаєш?

— Заберіть руки… руки! Чи ви гадаєте, що моєму язикові краще робити своє діло, коли мене хапають за горлянку? Трохи терпцю, і вам усе стане відомо; але якщо ви спробуєте ще раз повестися зі мною так нечемно, я змушений буду просити захисту в закону.

— Кажи далі. Але коли хоч словечко збрешеш, я тут-таки розправлюся з тобою!

— Капітане, не такий ви дурень, щоб повірити на слово якомусь пройдисвіту, якщо в нього немає доказів, чи не так? Тож я вам викладу факти й свої міркування і піду собі випити за вашу щедрість, а ви думайте. Знав я такого собі чоловічка на ймення Ебірам Уайт[44] — певне, плутяга взяв собі це прізвище, щоб показати свою ненависть до чорношкірих! Цей добродій, як мені достеменно відомо, не перший рік перевозить крадених негрів з одних штатів до інших. Мав я колись із ним справу, знаю, — ох і брехливий же пес! В ньому не більше честі, аніж у моєму шлункові — м'яса. Так от, я бачив його тут, у цьому місті, і саме в день вашого весілля. Він був із своїм шуряком, удаючи з себе переселенця, що шукає нових земель. Товариство хоч куди, годиться для будь-якого діла — в шуряка семеро синів, і кожний зростом не нижчий за нашого сержанта разом із шапкою на голові. Отож, почувши про те, що зникла ваша дружина, я відразу зметикував: вона потрапила до лап Ебірама.

— Ти… ти певен? Які в тебе підстави так думати?

— Найпевніші підстави: я знаю Ебірама Уайта. То, може, додасте ще трохи, щоб горло не шерхло?

— Забирайся звідси, ти й так п'яний, верзеш казна-що. Забирайся і дивись, щоб тебе не заскочив патруль!

— Досвід — добрий провідник! — крикнув нетяга вслід Мідлтонові, а потім, самовдоволено посміюючись, радісно попрямував до крамниці маркітанта.

Сто разів протягом тієї ночі Мідлтонові здавалося, що слова шахрая заслуговують на увагу, і стільки ж разів він відганяв цю думку як щось дике й химерне, не варте й згадки. Він перебув тривожну, майже безсонну ніч, а рано-вранці його збудив ординарець, повідомивши, що на плацу, неподалік Мідлтонового помешкання, знайдено мертву людину. Похапцем одягнувшись, Мідлтон пішов туди й побачив того самого чоловіка, що з ним розмовляв напередодні, — він так і лежав у позі, в якій його знайшли.

Нещасний обідранець став жертвою своєї згубної пристрасті. Про це переконливо свідчили його вирячені очі, опухле обличчя та нестерпний сморід перегару, яким ще й тепер тхнуло від трупа. Наказавши прибрати тіло, Мідлтон гидливо відвернувся, коли це його увагу привернуло положення правої руки мерця. Придивившись, він виявив, що вказівний палець упирається в пісок, на якому ледь можна було розібрати незакінчений напис: "Капітане, це правда, як те, що я джентл…" Очевидно, він сконав чи заснув перед смертю, не встигши дописати останнього слова.

Нікому не сказавши про своє відкриття, Мідлтон повторив наказ і пішов. Пригадавши, як нещасний уперто стояв на своєму, і зваживши на всі обставини, він вирішив потайки зібрати деякі відомості. Виявилося, що справді в день його весілля якась родина, що відповідала описові, проїжджала через місто. Шлях тих людей пощастило простежити вздовж берегів Міссісіпі; потім вони найняли баржу й піднялися вгору по ріці аж до злиття її з Міссурі. Там вони щезли, як сотні інших, що вирушили шукати багатства на нових землях.

Озброївшись цими фактами, Мідлтон зібрав невеликий загін із довірених людей, попрощався з доном Августином, не поділившись із ним ні своїми сподіваннями, ані тривогами, і, прибувши на місце, розпочав погоню в цьому пустельному краю. Вистежити таку валку спочатку було неважко, але згодом з'ясувалося, що Ішмаел надумав податися далеко за звичайні межі поселень. Ця обставина підтвердила підозри Мідлтона й зміцнила його віру в успіх.

Коли вже нікого було розпитувати, Мідлтон гнався за втікачами по їхніх слідах. Це спочатку було досить легко, та ось він потрапив на твердий грунт "хвилястої" прерії. Отут капітан розгубився; але зрештою він вирішив поділити свій загін, щоб шукати у різних напрямах, і призначив місце й день зустрічі. Цілий тиждень він проблукав сам-один, перш ніж побачив трапера з бортником. Як відбулася ця зустріч, читач уже знає і може легко уявити собі розповідь Мідлтона; наслідки цього нам відомі — він знайшов свою зниклу дружину.

РОЗДІЛ XVI

Вона втекла — в тім сумніву немає.

Отож благаю, не марнуйте слів,

Скоріш на коней.

Шекспір. Два веронці

Минула година у квапливій та безладній розмові, перш ніж Мідлтон, що захоплено й ревниво дивився на дружину, як скупій на свої багатства, закінчив плутану оповідь про свої пригоди й запитав:

— А ти, моя Інес… як вони поводилися з тобою?

— Якщо не говорити про ту кривду, якої вони заподіяли, силоміць розлучивши мене з друзями, то викрадачі намагалися догодити мені, наскільки це дозволяли обставини. Мені здається, що сам ватаг ще новачок у злочинних справах. На моїх очах він дуже сварився з тим негідником, що схопив мене, а потім вони уклали нечесну угоду, і мене змусили пристати до неї, — я присягнула, й вони теж поклялись… Ах, Мідлтоне, боюсь, що єретики не так суворо додержують своїх обітниць, як ми, діти істинної церкви!