РОЗДІЛ XV
Хай небо шлюб оцей благословить, Щоб горе потім нас не покарало.
Шекспір. Ромео і Джульетта
Припинімо на певний час нашу оповідь, щоб звернутися до тих подій, внаслідок яких відбулася щойно змальована сутичка. Ця перерва буде по змозі коротка, але вона потрібна, щоб задовольнити тих читачів, які вимагають, аби особа, котра взяла на себе обов'язки історика, нічого не пропускала й не змушувала їхню багату уяву заповнювати ті пропуски.
У війську, яке уряд Сполучених Штатів послав до новопридбаної території на Заході, був загін, очолюваний тим молодим офіцером, який грав таку помітну роль у кількох сценах нашої оповіді. Мирні та бездіяльні нащадки перших колоністів довірливо зустріли своїх нових співвітчизників, добре усвідомлюючи, що ця переміна для них на краще: з підданих монархії вони ставали громадянами республіки, де володарює закон. Нові господарі правили розважливо, не зловживаючи своєю владою. Але потрібен був певний час, щоб злилась водно дивна суміш таких несхожих елементів суспільства, як люди, що народилися і зросли вільними громадянами, з одного боку, і запопадливі прибічники абсолютизму — з другого; протестанти й католики, заповзятливі люди та бездіяльні. Здійсненню цієї жаданої мети, як і завжди, допомогла жінка, виконуючи своє предковічне та благородне призначення. Нездоланна сила всевладного кохання руйнувала всі перешкоди, створені упередженістю та релігією, і незабаром вимушені політичні зв'язки двох народів, що так різнилися звичаями, вихованням і поглядами, стали зміцнюватися шлюбами.
Мідлтон був одним із перших серед нових господарів, хто полонився чарами юної луїзіанки. Поруч із місцем, куди він дістав призначення, мешкав батько однієї з тих старовинних колоніальних сімей, котрі з роду в рід жили сонним життям у супокої, безтурботності та багатстві іспанських колоній. Колись він був офіцером іспанського короля, але залишив Флоріду й перебрався до сусідньої французької провінції, одержавши там багату спадщину. Мало хто знав ім'я дона Августина де Сертавальйоса за межами містечка, де він оселився, хоч сам він потайки тішився, показуючи своїй єдиній дочці це ім'я у великих запліснявілих пергаментних сувоях, де воно стояло серед імен героїв і грандів Старої та Нової Іспанії. Цей факт, такий важливий для нього і такий незначущий для інших, був головною причиною його самотності. Його сусіди, жваві та приязні галли, охоче відчиняли двері перед кожним новим гостем, а дон Августин волів триматися осібно, очевидно, цілком задоволений товариством своєї дочки — дівчини, яка щойно переросла дитячий вік.
Однак юна Інес не була така відлюдькувата. Отож, коли вона чула музику військового оркестру, звуки якої танули у вечоровому повітрі, коли бачила дивовижне знамено, що майоріло над горбами неподалік просторого батькового маєтку, в ній прокидалися почуття, властиві представницям її статі. Проте природна несміливість і та особлива сором'язливість, яка в тропічних провінціях Іспанії надає жінкам своєрідної чарівності, міцно сковували її пориви; і цілком вірогідно, що якби Мідлтону не випала нагода якось прислужитися її батькові, то молоді люди ще довго б не зустрілись і дівчина, сповнена життєвих сил та юної краси, могла б віддати своє серце іншому.
Але провидіння — чи, коли це слово надто просте, щоб бути класичним, то доля — розсудила інакше. Гордовитий і неприступний дон Августин надто пишався своєю належністю до вищого суспільства, щоб забути про свій обов'язок шляхетної людини. Із вдячності до Мідлтона він дозволив офіцерам відвідувати свій дім і зав'язав з ними чемні, але стримані стосунки. Ця стриманість поступово щезала під впливом щирості й чесності молодого, розумного офіцера, і незабаром багатий плантатор радів, як і його дочка, коли чувся знайомий стукіт у ворота, сповіщаючи, що прийшов бажаний гість — командир форту.
Немає потреби розводитися про враження, яке на солдата справили чари Інес, чи затягувати розповідь докладним описом того, як його благородні манери, мужня краса, постійна турботливість та розум дедалі сильніше захоплювали чутливу душу шістнадцятирічної дівчини, що жила так самітно. Досить сказати, що вони покохали одне одного; що молодик наважився освідчитись; що йому порівняно легко пощастило умовити дівчину, але набагато важче — її батька; і що не минуло й півроку від дня переходу Луїзіани під руку Сполучених Штатів, як американський офіцер став нареченим найзаможнішої спадкоємиці на берегах Міссісіпі. Хоч читачеві, сподіваємось, і відомо, в який спосіб залагоджуються такі справи, однак не слід думати, що Мідлтон без труднощів здобув перемогу над упередженнями батька й дочки. Найбільшою, майже незборною перешкодою була різниця віросповідань. Закоханий юнак терпляче витримував відчайдушні наскоки отця Ігнасіо, якому доручено було навернути його в лоно істинної віри. Шановний священик діяв методично, завзято і вперто. Кілька разів (це траплялося, коли в глибині кімнати, де в них точилась розмова, летючою тінню, наче ранкове видиво, пропливала граціозна постать Інес) священику здавалося, ніби він ось-ось візьме гору над неправдивою вірою, але всі його надії розвіювались як дим внаслідок несподіваного опору з боку предмета його благочестивих трудів. Поки наступ на його віру вели здалека й не дуже настирливо, Мідлтон, який не був дойдою з питаннях богослов'я, слухав терпляче й покірливо, мов мученик; однак, тільки-но святий отець, що так опікувався спасінням його душі, пробував змінити свої позиції, вдаючись до деяких хитрощів своєї віри, юнак, як і належить доброму солдатові, рішуче кидався в гарячу контратаку. Правда, він ішов на прю, озброєний лише здоровим глуздом і деяким знанням звичаїв своєї країни, які відрізнялися від іспанських; але ця нехитра зброя завжди допомагала йому — так меткий парубчина з палицею в руках бере гору над досвідченим майстром рапіри, зводячи нанівець усі його випади простецькими й невідпорними аргументами — пробитою головою та зламаним клинком.
Суперечка ще тривала, коли на допомогу солдатові прийшла навала протестантів. Безоглядне вільнодумство тих з прибульців, хто думав лише про земні блага, і беззастережна та покірлива побожність інших змусили доброчесного священика тривожно озирнутися навкруги. Він бачив, що вільнодумство й приклад надто фамільярного спілкування з богом почали впливати і на його паству, навіть на ту її частину, що, здавалося, була надто віддана істинній вірі, аби збочити з праведного шляху. Приспів час перейти від наступу до оборони й надихнути своїх прихильників на опір тому беззаконному потопові, який загрожував знищити самі підвалини їхньої віри. Наче розумний полководець, який переконався, що зайняв для своїх сил завелику територію, він почав відводити свої аванпости. Реліквії сховано від нечестивих поглядів; парафіянам наказано не розводитися про чудеса перед людьми, які не тільки не вірили в них, а й мали зухвалість піддавати сумніву саму вірогідність їхнього існування; і навіть біблію заборонено, грізно й привселюдно, — мовляв, її можуть неправдиво тлумачити.