Доказавши, Ішмаел владно махнув рукою і відвернувся, певний, що ніхто з тих, до кого він звертався, не наважиться ослухатись. Ейса, очевидно, боровся зі своїми почуттями, але природна байдужість узяла гору, й він знову став таким, яким був насправді — людиною, що тільки інколи бував небезпечною, бо його мляві пристрасті нуртували в ньому недовго. Не такий був Ебірам. Поки він відчував загрозу з боку велетня-племінника, його обличчя відбивало неприхований жах, що дедалі зростав; проте коли між ним і його нападником стала владна й могутня сила батька, блідість на його виду поступилася синювато-багровому відтінку, який свідчив, що він затаїв образу в глибині душі. Однак Ебірам так само, як ї Ейса, мовчки скорився рішенню скватера; і коли не згода, то принаймні подоба її відновилася між цими людьми, яких поєднував сам тільки нетривкий, мов павутина, зв'язок, — страх перед Ішмаелом, яким той обплутав усю свою родину.
Сварка відвернула увагу юнаків від незнайомки. Суперечка, що розгорілася відразу після її появи, згасла, й одночасно, здавалося, щезли навіть згадки про існування прегарної жінки. Щоправда, кілька разів молодики про щось таємниче перешіптувались, і напрямок їхніх поглядів виказував, про що саме йшлося; але незабаром зникли й ці тривожні ознаки, і вся родина звично розділилась на окремі мовчазні, ліниві та бездіяльні гурти.
— Піду-но я на скелю, хлопці, гляну, чи немає де поблизу дикунів, — трохи перегодом сказав Ішмаел, намагаючись говорити примирливо й водночас владно. — Якщо все гаразд, ми вийдемо погуляти на рівнину; день такий погідний — шкода марнувати його на балачки, як міські плетухи за чаєм з тістечками.
Не чекаючи згоди чи заперечень, скватер підійшов до підніжжя бескиду, що височів футів на двадцять майже прямовисною стіною. Однак Ішмаел попрямував до того місця, звідки можна було піднятися вгору вузькою розколиною, де він передбачливо спорудив бруствер з тополевих стовбурів, а перед ним — рогатки з гілок того самого дерева. Тут завжди чатував вартовий з рушницею, бо це був ключ до всієї позиції; і зараз теж один з юнаків стояв там, недбало прихилившись до скелі, готовий, коли це буде потрібно, захищати прохід, поки решта переселенців займуть свої пости.
Звідси, хоч путь була важка, бо шлях перегороджували різні природні й штучні перешкоди, скватер усе ж добувся до тераси, чи то пак майданчика, де містилися халупи, в яких жила вся його родина. То були житла, що їх часто можна зустріти на пограниччі — дуже примітивної архітектури, побудовані сяк-так із колод, кори й жердин. Уся ділянка займала кількасот квадратних футів. Розташована високо над рівниною, вона була майже недосяжна для індіанських стріл. Тут, як сподівався Ішмаел, малеча могла відчувати себе у відносній безпеці під наглядом їхньої відважної матері, що тепер своїм звичаєм поралась, оточена дочками, й час від часу підвищувала голос, щоб насварити котру з них, коли маленькі ледарки викликали її невдоволення. Господиню так захопив потік її власного красномовства, що вона не чула бурхливої сцени внизу.
— Гарненьке ти вибрав місце для табору, Ішмаеле, нівроку — на самому белебні! — почала вона, чи точніше, повела далі, давши спокій зарюмсаній дівчинці років десяти, що крутилася поруч. — Та мені ж тут щохвилини доводиться перераховувати малят — чи не літають вони вже разом з канюками та качками! І чого ви всі, наче сонні змії навесні, тулитеся до цієї скелі, коли небо аж кишить птахами? Чи ти думаєш, що голодні роти можна нагодувати сном та лінощами?
— Годі тобі, Істер, — сказав її чоловік, вимовивши біблейське ім'я "Естер" на свій провінційний лад і поглядаючи на свою галасливу сімейку швидше із звичною терплячістю, ніж з любов'ю. — Буде тобі дичина, якщо птахи не залетять хтозна-куди, злякавшись твого язика. Так, жінко, — провадив він далі, стоячи на тому місці, звідки недавно так брутально прогнав Еллен, — матимеш і птицю, і м'ясо буйвола, що оно пасеться за іспанську милю звідси, коли мої очі не підводять мене.
— Йди вниз, іди та берись за роботу, годі базікати! Балакучий чоловік — все одно, що гавкуватий пес! Якщо з'являться червоношкірі, Нел вивісить ганчірку, щоб попередити вас. А що ти підстрелив, чоловіче? Кілька хвилин тому я чула твою рушницю, коли ще не розучилася розпізнавати звуки.
— Тьху! То ж я сполохав яструба — оно, бачиш, ширяє над скелею.
— Та ну? Яструба?! Знайшов собі роботу — зранку ганяти яструбів та канюків, коли треба нагодувати вісімнадцять ротів! Подивися хоч на бджолу чи на бобра, чоловіче, і повчись у них, як добувати харч… Де ти, Ішмаеле? Присягаюся, він знову в наметі! — вела вона далі, кидаючи кужіль, яку сукала на прядці. — Весь, час крутиться коло цієї нікчемної, ні до чого не здатної…
Але тут її чоловік несподівано повернувся, й Естер замовкла. Ішмаел сів поруч, і вона знов узялася до своєї роботи, вдовольнившись тим, що пробурчала щось нерозбірливе собі під ніс.
Розмова, що її розпочало ніжне подружжя, була стисла й досить виразна. Естер спочатку відповідала уривчасто й похмуро, але, згадавши про дітлашню, стала чемніша. Оскільки йшлося головним чином про те, що решту дня треба присвятити полюванню, аби добути родині їжу, ми не станемо зупинятися на цій розмові. Вирішивши, що робити, скватер спустився вниз і розділив свої сили на два загони: одному наказав лишатися на місці й охороняти фортецю, а другому — йти за ним у прерію. Ейсу й Ебірама він завбачливо узяв до свого загону, добре усвідомлюючи, що тільки його батьківська влада зможе вгамувати шалену синову вдачу, якщо вона вже пробудиться. Покінчивши з приготуваннями, мисливці вирушили всі разом, але, відійшовши трохи від скиду, розбрелися навсібіч, щоб оточити гурт бізонів, як виднів удалині.
РОЗДІЛ IX
Прісціану перепало трохи,
Але дарма, стерпить.
Шекспір. Марні зусилля кохання
Показавши читачеві, як Ішмаел Буш влаштував свою родину за обставин, для будь-кого іншого вельми скрутних, ми знов перенесемо сцену дії на кілька миль від щойно змальованого місця; зберігаючи, однак, необхідну й природну часову послідовність. Саме тоді, коли скватер із синами вирушили в прерію, як було сказано в попередньому розділі, на низині, що тяглася по берегах річечки, — на відстані гарматного пострілу від укріплення, — сиділи двоє чоловіків і обговорювали достоїнства смачного бізонячого горба, засмаженого в повній відповідності до особливостей приготування цієї страви. Цей добірний шматок розсудливо відокремили від не таких цінних частин тулуба і, загорнувши в клапоть шкури з хутром, запекли у звичайній земляній печі; а тепер він лежав перед ласунами — шедевр кулінарного мистецтва прерій. Щодо соковитості, ніжності й своєрідного смаку, а також поживності, ця страва перевершувала найхимерніші витвори і найхитромудріші вигадки прославлених майстрів куховарства, хоч сервіровка була дуже проста. Двоє смертних, яким пощастило ласувати цим вишуканим наїдком американської пустелі, що йому здоровий апетит ще додавав смаку, щиросердо раділи своїй удачі.