Оскільки старий запитував дуже серйозно, ба навіть трохи запально, то між співрозмовниками, один з яких був чистим практиком, а другий — ревним прихильником теорії, могла б розгорітися гаряча суперечка, якби Ішмаел не поклав цьому край, повернувшись до теми, що хвилювала його значно більше.
— Про боброві хвости й м'ясо норки можна побалакати на дозвіллі перед вогнищем, у якому палають кленові дрова, — втрутився він без усякої поваги до почуттів зацікавлених сторін. — Тепер не до іноземних слів, та й не до слів узагалі. Скажи мені, трапере, де ховаються сіу?
— Легше скапати, якого кольору пір'я у яструба, що ширяє он під тією білою хмариною! Коли червоношкірий завдав удару, він не чекатиме, поки йому за кривду відплатять свинцем.
— Коли ці жебраки-дикуни попереловлюють усю худобу, з них вистачить цього чи ні?
— Людська натура однакова, байдуже якого кольору шкіра. Хіба ти менше прагнув багатства, зібравши багатий врожай, ніж коли мав лише жменю зерна? Якщо так, то ти, либонь, не такий, як більшість людей, а я набачився їх за своє довге життя.
— Кажи прямо, старий, — перепинив його скватер, із силою вдаривши прикладом рушниці об землю. Його повільному розумові невтямки була ця неясна, з натяками, розмова. — Я запитав тебе про дуже просту річ, і ти, я певен, знаєш, що відповісти.
— Правду кажеш, я можу відповісти, бо надто часто бачив, як люди, подібні мені, не вірили, коли затівалося зло. Хай-но сіу зберуть усю худобу й переконаються, що ти їх не переслідуєш, вони повернуться, наче голодні вовки, забрати решту здобичі. А може, вони, як ті великі ведмеді, що живуть біля водоспадів на Довгій ріці, і не стануть зволікати обнюхувати свою жертву, а порішать її одним ударом лапи.
— І ви бачили названих вами тварин? — вигукнув доктор Баттіус, що не втручався в розмову, поки йому вистачило сил стримувати своє нетерпіння, а тепер наготувався обговорити важливу тему, тримаючи в руках, як довідник, відкритий нотатник. — Чи не скажете ви мені: той звір, якого ви стріли, належав до виду Ursus horribilis[29]? Чи мав він такі ознаки: вуха — заокруглені; лоб — склепінчастий; очі — без помітної додаткової повіки; зуби — шість різців, один несправжній, чотири розвинених кутніх…
— Кажи далі, трапере, ми ведемо з тобою серйозну розмову, — перепинив його Ішмаел. — Отже, ти гадаєш, ми ще побачимо грабіжників?
— Ні, ні, я б не назвав їх грабіжниками. Вони чинять за звичаєм свого народу, чи, коли хочеш, за законом прерії.
— Я пройшов п'ятсот миль, щоб знайти місце, де ніхто не гуркотів би мені у вуха про закон, — люто сказав Ішмаел. — І я не збираюся спокійно стояти на суді, де за суддю червоношкірий. Кажу тобі, трапере, коли ще хоч один сіу поткнеться до моєї стоянки, де-б вона не була, то він відчує на собі, чим заряджена моя стара кентуккійка, — скватер виразно ляснув по своїй рушниці, — нехай на грудях у нього буде медаль із самим Вашінгтоном[30]. Будь-кого, хто забирав чуже, я називаю грабіжником.
— Тетони, і пауні, й конзи, й десятки інших племен вважають ці голі рівнини своїми володіннями.
— І брешуть! Повітря, вода й земля — це дари природи, ніхто не владен ділити їх. Людина повинна пити, дихати, ходити, й тому кожний має право на свою частку землі. Незабаром ці державні землеміри поставлять свої циркулі й проведуть межі не тільки під нашими ногами, а й над головою! Почнуть писати на своїх учених пергаментах премудрі слова, за якими землевласникові — чи, може, він називатиметься повітровласником? — належить ось стільки акрів неба, де ота зірка — межовий знак, а ота хмара — щоб крутити його вітряк!
Це своє припущення скватер вимовив з якоюсь несамовитою зловтіхою і, скінчивши, зневажливо засміявся. На вустах то одного, то другого здорованя-сина почергово з'являлася весела, але грізна посмішка, обійшовши таким чином усю родину.
— Облиш це, трапере, — вів далі Ішмаел, трохи злагіднівши, як людина, що почуває себе переможцем, — ні ти, ні я ніколи не мали діла з паперами на право власності, з судовими виконавцями чи з деревами, позначеними зарубками; отож не марнуватимемо слів на пусті балачки. Ти вже давно живеш у цьому степу, так от і відповідай напрямки, без страху та вивертів: що б ти зробив, бувши на моєму місці?
Старий вагався, видно, йому дуже не хотілося радити в такому ділі. Однак, оскільки всі втупили в нього очі, й він, куди б не повернувся, зустрічав чийсь погляд, прикутий до його схвильованого обличчя, трапер печально й тихо відповів:
— Надто часто я бачив, як через пусту сварку проливалася людська кров, і не хочу знов почути гнівний голос рушниці. Десять довгих років прожив я один на цих голих рівнинах, чекаючи своєї години, й ні разу не завдавав удару ворогові, більш людиноподібному, ніж грізлі…
— Ursus horribilis, — пробурмотів учений.
Старий замовк, почувши його слова, але, зрозумівши, що це всього лиш думка вголос, вів далі тим самим тоном:
— Так, більш людиноподібному, ніж сірий ведмідь чи пума із Скелястих гір, якщо не брати до уваги бобра, мудрого й тямущого звіра. Що я можу пораяти? Навіть буйволиця — й та захищає своє дитинча!
— Тоді хай ніхто не каже, що Ішмаел Буш менше любить своїх дітей, ніж ведмедиця своїх ведмежат!
— Воно так, але місцина дуже відкрита, десятеро чоловік не вистоять проти п'яти сотень.
— Правду кажеш, — відповів скватер, кинувши оком на свій скромний табір. — Але щось можна вдіяти, коли є фургони й тополі.
Трапер недовірливо похитав головою і, показавши на хвилясту прерію у західному напрямі, мовив:
— З тих горбів рушнична куля долетить до ваших куренів; та що там куля — стріли з того гайочка, який у вас із тилу, не дадуть вам підвести голови, й ви сидітимете тут, мов байбаки з норах. Це не годиться! За три милі звідси є місцина, де можна, як я не раз думав, коли проходив мимо, протриматися багато днів і тижнів, коли мати мужні серця й дужі руки для бою.
Знов серед юнаків пробіг тихий смішок, що досить виразно свідчив про їхню готовність узяти участь і в ризикованішій справі. А скватер жадібно вхопився за думку, що її так неохоче висловив трапер, який, додержуючись свого особливого способу мислення, очевидно, переконав оебе, що мусить зберігати суворий нейтралітет. Після кількох запитань, прямих і наполегливих, скватерові пощастило дістати додаткові відомості, необхідні, щоб вирушити до згаданого місця; тоді Ішмаел, що у вирішальні хвилини був настільки енергійний, наскільки повільний за звичайних обставин, не зволікаючи, взявся до роботи. Хоч усі працювали завзято й старанно, завдання було нелегке. Навантажені фургони треба було руками відкотити по бездоріжжю прерії на значну відстань, керуючись вказівками трапера, який дав лиш загальний напрямок. Чоловіки працювали, не шкодуючи сил, але й жінки та діти також не лишалися без роботи. Поки сини, розподіливши між собою важкі фургони, тягли їх угору по схилу сусіднього горба, їхня мати й Еллен, оточені переляканою дітлашнею, повільно йшли слідом, зігнувшись лід вагою ноші, яку спроможні були нести.