— Вам не повелося, лікарю, але…
— Не повелося? — перепитав чоловічок і, підійшовши ближче до дівчини, витяг свій нотатник з дивним виразом торжества й удаваної скромності. — Ні, ні, Еллен, все що завгодно, тільки не це! Хіба можна назвати невдахою людину, майбутнє якої забезпечене, слава її, не побоюся сказати, переживе віки, а ім'я її нащадки називатимуть поряд з іменем Бюффона…[18] А втім, хто такий Бюффон? Такий собі компілятор, що пожинав плоди чужої праці. Ні, pari passu[19] з Соландером, який здобув собі славу ціною мук і митарств!
— Ви знайшли золоту жилу, докторе Бат?
— Більше, ніж жилу, — скарб, неоціненний скарб дзвінкої монети, готової для вжитку! Слухай! Після своїх марних пошуків я пішов навскоси, щоб вийти на маршрут твого дядька, коли раптом почув звуки, які могла видавати лише вогнепальна зброя…
— Так, — вигукнула Еллен, — у нас тут була тривога…
— …і ви подумали, що я заблукав, — вів далі вчений муж, думаючи лише про своє і тому не зрозумівши її слів. — Дарма! Я взяв за основу трикутника відтинок, який пройшов, вирахував висоту, й для того, щоб провести гіпотенузу, лишалося тільки визначити прилеглий кут. Уважаючи, що стрілянина — це сигнал для мене, я звернув із свого курсу й пішов на постріли — не тому, що думав, ніби чуття точніші за математичні розрахунки, а тому, що кому-небудь з дітей, можливо, потрібна була моя допомога…
— На щастя, всі вони…
— Послухай, — перепинив її вчений, уже забувши про своїх маленьких пацієнтів ради теми, яка тепер хвилювала його значно більше. — Я подолав значну відстань по прерії — адже там, де мало перешкод, звук розноситься дуже далеко, — коли почув такий тупіт, наче то бізони били копитами в землю. Потім я побачив удалині гурт чотириногих, що мчали по горбах, то вгору, то вниз, — тварин, яких ніхто б не побачив і не описав, коли б не цей щасливий випадок! Один самець — благородний екземпляр — трохи відбився від решти. Гурт звернув до мене, а за ним і цей самець, який опинився, таким чином, за п'ятдесят ярдів од того місця, де я стояв. Я скористався з нагоди й, засвітивши при допомозі кресала свічку, тут-таки зробив опис тієї тварини. Я не пошкодував би тисячі доларів, Еллен, за єдиний постріл одного з наших хлопців!
— Але у вас є пістолет, лікарю! Чого ж ви не пустили його в дію? — запитала дівчина, яка слухала не дуже уважно, занепокоєно вдивляючись у прерію, але все не йшла, радіючи, що може не квапитись.
— Еге ж, але він заряджений усього-на-всього крихітним шматочком свинцю — ним можна вбити хіба що якогось плазуна чи велику комаху. Ні, я не став розпочинати війни, в якій навряд чи переміг би. Я просто зробив запис — без зайвих подробиць, але з точністю, що її вимагає наука. Я прочитаю його тобі, Еллен, бо ти дівчина добра й прагнеш знань; запам'ятавши те, що почуєш, ти зможеш зробити неоціненну послугу науці, коли зі мною щось скоїться. Справді, люба Еллен, моя професія таїть у собі стільки ж небезпек, як і ремесло воїна. Цієї ночі, — провадив він далі, озирнувшись, — цієї жахливої ночі моєму життю загрожувала смертельна небезпека!
— Від кого?
— Від чудовиська, що я його відкрив. Воно насувалося на мене, і скільки я не відступав, підходило дедалі ближче. Певне, своє життя я завдячую свічці: я, поки записував, тримав її між собою і чудовиськом, використовуючи як для освітлення, так і для захисту. Але зараз ти почуєш опис звіра й сама переконаєшся, як ризикуємо ми, подвижники науки, заради блага всього людства.
Природознавець підніс свої записи до очей і наготувався читати при тьмяному світлі, яке небеса посилали на рівнину, додавши:
— Слухай, дівчино, й ти почуєш, яким скарбом мені пощастило збагатити природничу історію!
— Ви, значить, самі й створили це чудовисько? — сказала Еллен, припинивши марно споглядати прерію; і в її ясно-блакитних очах засвітився лукавий вогник, який свідчив, що вона вміла грати на слабостях свого вченого співрозмовника.
— Хіба владна людина вдихнути життя в неживу матерію? Хотів би я, щоб це було так! Тоді б ти незабаром побачила "Historia Naturalis Americana"[20], яка присоромила б усіх жалюгідних наслідувачів того француза Бюффона! Можна було б внести значне вдосконалення в будову всіх чотириногих, особливо тих, що їх характерною відзнакою є прудкість. Одна пара їхніх кінцівок працювала б на принципом важеля, а може, то були б сучасні колеса, хоч я ще не вирішив, де краще застосовувати це вдосконалення — в передній чи задній парі кінцівок, — бо ще не визначив, коли витрачається більше мускульної сили: при волочінні чи при відштовхуванні. Піт, що його виділяють тварини, допоміг би зменшити тертя й створив би додаткову рушійну силу, Але все це нездійсненне — принаймні поки що, — додав він, підніс до очей нотатник і почав голосно читати: — "Шостого жовтня 1805 року (сподіваюсь, ти розумієш не гірше за мене, що це — дата події). Чотириноге, побачене при світлі зір і кишенькового світильника в преріях Північної Америки — широту й довготу дивись у щоденнику. Genus[21] невідомий, тому волею першовідкривача і з огляду на щасливу вечірню годину, коли його побачено, дістає найменування Vespertilio Horribilis Americanus[22]. Розміри (на око) — величезні: довжина — одиннадцять футів, висота — шість футів. Постава голови — пряма; ніздрі — розширені; очі виразні й люті; зуби — зазублені й численні; хвіст — горизонтальний, хитливий, трохи подібний до котячого; лапи — великі, волохаті; кігті — довгі, криві, небезпечні; вуха — непомітні; роги — видовжені, грізні, розходяться в боки; колір — попелясто-свинцевий з рудими підпалинами; голос — пронизливий, войовничий і відворотний; вдача — стадна, м'ясоїдна, люта і безстрашна…" Ось воно! — закричав Оубед, закінчивши цей повчальний опис. — Ось той звір, який, очевидно, суперничатиме з левом за титул царя звірів!
— Я не все зрозуміла, докторе Баттіус, — відповіла кмітлива дівчина, що знала маленьку ваду природознавця й досить часто робила йому приємність, величаючи званням, яке той так любив. — Але тепер я пам'ятатиту, що відходити від табору небезпечно, коли у прерії никають такі чудовиська.