Прерія

Страница 2 из 123

Джеймс Фенимор Купер

Хоч купівля відбулася 1803 року[1], лише наступної весни обачливий іспанський губернатор, намісник свого європейського повелителя, визнав права нових власників і дозволив їм в'їхати до провінції. Проте, ледве були завершені всі формальності й визнано нову владу, юрби нетерплячих шукачів удачі, яких завжди вистачало на кордонах американського суспільства, посунули в лісові нетрі на правому березі Міссісіпі з тією самою безтурботною відвагою, що колись наснажувала їх у важких мандрах від узбережжя Атлантичного океану до східних берегів Батька Річок[2].

Минуло чимало часу, поки заможні колоністи південної провінції змішалися з новими співвітчизниками; зате нечисленних жителів північних районів одразу ж захопив бурхливий вир переселенців зі сходу. Ця навала була трохи вщухла після перших успіхів, але тепер спалахнула з новою силою. Забулися тяжка праця, небезпеки тієї пори, коли ці безкраї недосліджені землі з усіма їхніми уявними і справжніми багатствами відкрилися перед заповзятливістю людей. Наслідки були саме такі, яких слід сподіватися, коли перед народом, випробуваним у пошуках і вихованим у злигоднях, постає така спокуслива перспектива.

Тисячі людей старшого віку із штатів, що тоді називалися Новими[3] зреклися радощів супокою, здобутого нелегким трудом, і на чолі валок своїх нащадків, які народились і змужніли в лісах Огайо та Кентуккі, рушали в глиб цього краю у пошуках того, що можна було б, не вдаючись до поезії, назвати природною та ближчою по духу атмосферою.

Серед них був і один знаний, відважний лісовик, першовідкривач кентуккійської пущі. Цей заповзятливий і поважний патріарх переселявся востаннє, полишивши між собою і безліччю людей, яких привабили його успіхи, "безконечну ріку". Він шукав нових утіх, бо звичні радощі втратили в його очах будь-яку приємність через узаконені формальності людських взаємин[4].

На такі пригоди люди йдуть, як правило, або за звичкою, або ж піддавшися спокусливим мріям. Декотрі, наснажені примарною надією та підбурювані жагою раптового збагачення, шукали на цілинних землях дорогоцінних металів. Але здебільшого пришельці оселялися на берегах річок і задовольнялися багатими врожаями, якими родючий грунт у річкових долинах винагороджував навіть не дуже ретельну працю.

Так з казковою швидкістю виникли нові поселення, і чимало з тих, хто був свідком приєднання цієї пустки, дожили до часів, коли вона стала густозаселеним штатом і рівноправним членом національного союзу.

Події та епізоди нашої оповіді відбувалися в той час, коли тільки робилися перші спроби, що дали такі успішні й швидкі наслідки.

Урожай першого нашого року на нових землях уже давно зібрали і в'яле листя на поодиноких деревах набирало осінніх барв і відтінків, коли з пересохлого річища вибралася валка фургонів і посунула далі пагористою рівниною, або, як тут казали, "хвилястою прерією". Фургони, навантажені хатнім начинням і сільськогосподарським знаряддям, кілька овець і корів, що пленталися позаду, обшарпана одіж та байдужий вигляд чоловіків, які дибали біля млявих запрягів, — усе це виказувало переселенців, що подалися на Захід у пошуках Ельдорадо.

Тільки, всупереч звичаям колоністів, ці люди полишили родючі землі і способами, відомими лише таким шукачам пригод, дісталися через балки та бурхливі потоки, через болота й сухі степи сюди — в краї, що лежать далеко за межами людських поселень. Перед ними простиралася та неосяжна одноманітна рівнина, яка тягнеться аж до підніжжя Скелястих гір, і чимало довгих, стомливих миль пролягло між ними й пінними водами бистрого Платту.

Поява людей в цій похмурій, дикій місцевості була ще несподіванішою, коли взяти до уваги те, що тутешні умови навряд чи спокусили б пожадливого торговця, і ще менше могли виправдати надії простого переселенця-фермера.

Рослинність прерії була вбога, а земля — тверда й непіддатлива, і по ній легко, наче по битому шляху, котилися колеса; копита волів та коней ніде не лишали сліду, хіба примнуть жорстку пожухлу траву, — її тварини коли-не-коли знехотя пощипували, бо навіть голод не надавав смаку такому непривабливому корму.

Хоч би куди ці сміливці верстали путь, хоч би яка таємна була причина їхньої появи у цих віддалених і небезпечних краях, вони не виказували стурбованості, непевності чи тривоги. Разом з жінками й дітьми їх було більше двадцяти душ.

Попереду, на деякій відстані од решти, йшов чолов'яга, який, судячи з його виду та постави, очолював валку. Він був високий, засмаглий, уже в літах, з байдужими рухами й похмурим виразом обличчя. Його тіло здавалося в'ялим і розслабленим, але насправді він був кремезний і надзвичайно дужий. Лише іноді, коли яка-небудь перешкода заважала його повільному просуванню вперед, у тій недбалій ході з'являлася снага, що таїлася в його єстві, — достоту сонна й незграбна, але страшна сила слона. Широке обличчя з грубими рисами мало байдужий вигляд, а чоло — найблагородніша частина обличчя людини, що, як заведено думати, свідчить про її розум, — було низьке й похиле.

Одіж ватажка була мішана: простецький костюм хлібороба і до нього різноманітні шкіряні деталі, які, почасти через моду, почасти через їхню зручність, зробилися невід'ємною ознакою переселенців. Але це строкате вбрання доповнювали недоречні й позбавлені смаку прикраси. Замість звичайного пояса з оленячої шкіри він був підперезаний злинялим шовковим шарфом неймовірних кольорів; на роговому руків'ї ножа рясніли срібні бляшки; куниче хутро на шапці було таке пухнасте й так мінилося, що ним не погордувала б і королева; на засмальцьованій куртці з грубої вовняної тканини виблискували гудзики із золотих мексіканських монет; ложе рушниці було з чудового червоного дерева і скріплене заклепками й кільцями з того ж таки коштовного металу; там і сям бряжчали брелоки, звисаючи принаймні з трьох поганеньких годинників. На додаток до торби й рушниці, що висіли за спиною разом із щільно натоптаним кулями мішечком і рогом-порохівницею, він недбало завдав собі на плече блискучу й гостру сокиру, і все це ніс так легко, ніби прогулювався без будь-якого вантажу.