— Я обіцяла цій пані, — мовила Еллен, знов опустивши очі, — не покидати її; вона через нас зазнала багато горя, отож має право сподіватися, що я дотримаю свого слова.
— Розв'яжіть цього хлопця, — звелів Ішмаел. Коли його наказ виконали, він покликав синів і вишикував їх перед Еллен. — А тепер кажи правду, без вивертів. Оце все, що я можу тобі запропонувати, окрім щирого прийому.
Розгублена дівчина зніяковіло переводила погляд з одного юнака на іншого, поки зупинилася на стривоженому обличчі Пола. І тут почуття взяли гору над вимогами пристойності. Вона кинулася бортнику в обійми і голосно заплакала — вибір був зроблений. Ішмаел наказав синам відійти і, вельми засмучений, хоч і не дуже здивований таким перебігом подій, більше не вагався.
— Візьми її, — сказав він, — та поводься з нею чесно й лагідно. Таку жінку кожен з радістю взяв би до свого дому, і мені дуже прикро було б почути, що з нею щось скоїлось. Отже, я розрахувався з усіма, і, сподіваюсь, справедливо, нікого не образивши і не зачепивши нічиїх інтересів. Маю тільки ще одне запитання — до капітана: ти їдеш до поселень на моїх фургонах чи ні?
— Я чув, що солдати в мого загону шукають мене неподалік селищ пауні, — відповів Мідлтон. — Отож я думаю поїхати з вождем, щоб там зустрітися з ними.
— Тоді що швидше ми розлучимося, то краще. В улоговині пасеться багато коней. Вибери яких хочеш, і йди собі з миром.
— Це неможливо, поки ви не звільните старого, що більш як півсторіччя був другом моєї сім'ї. Чим він завинив, що ви його тримаєте в полоні?
— Не запитуй про те, у відповідь на що почуєш тільки брехню, — похмуро відказав скватер. — У мене свої рахунки з трапером, і офіцерові Штатів нема чого в них втручатися. Йди, поки перед тобою вільний шлях.
— Добру пораду дає цей чоловік, і вам усім незле послухатися її, — зауважив старий, анітрохи, здавалося, не стурбований своїм непевним становищем. — Племена сіу — численні, і проливати кров їм не первина. Ніхто не скаже, чи довго вони зволікатимуть з помстою. Тим-то я теж кажу вам: йдіть звідси. І вважайте, щоб знов не вскочити в пожежу, коли переходитимете через улоговини, бо цієї пори року чесні мисливці часто палять траву, аби весною буйволам була зелена та соковита паша.
— Я був би не тільки невдячний, а й завинив би перед законом, коли б залишив напризволяще бранця, хай навіть і з його згоди, не дізнавшись, у чому його звинувачують. Тим паче, що ми всі, може, були мимовільними співучасниками його злочину.
— Досить буде з тебе, коли ти дізнаєшся, що він таки заслуговує кари?
— Тоді я змушений буду змінити думку про нього.
— Ну, то дивись, — сказав Ішмаел, підносячи до капітанових очей кулю, що її знайшли в одязі вбитого Ейси. — Ось цим шматочком свинцю він звалив хлопця, котрим міг пишатися будь-який батько!
— Я не вірю, що він зробив це, — хіба захищав своє життя чи ж спонуканий якою іншою важливою причиною. Правда, він знав про смерть твого сина, бо сам вказав на той чагарник, де лежав труп. Але я нізащо не повірю, — коли він, звичайно, сам не зізнається, — що старий навмисне вбив твого сина.
— Я довго жив, — почав трапер, зрозумівши із загальної мовчанки, що всі чекають, аби він спростував це тяжке звинувачення, — і на своєму віку бачив чимало зла. Я бачив, як блукачі-ведмеді й спритні пуми билися за смачний шматок здобичі. Не раз я бачив, як розумні люди стинались у смертельній боротьбі, й тоді торжествував людський безум. Що ж до мене, то скажу, не вихваляючись: хоч я підносив руку проти зла і гноблення, вона ніколи не завдавала удару, за який мені довелося б червоніти на суді, грізнішому за цей.
— Якщо мій батько позбавив життя свого одноплеменця, — сказав молодий пауні, який, побачивши кулю та завваживши вираз обличчя присутніх, миттю збагнув, що й до чого, — то хай він віддасться друзям загиблого, як то личить воїнові. Він надто справедливий, щоб його тягли до суду в путах.
— Сподіваюсь, хлопче, що ти не помилився в мені. Якби я зробив те чорне діло, в якому мене звинувачують, у мене вистачило б мужності прийти і самому підставити голову під караючий удар, як учинив би кожний благородний і чесний індіанець. — І, поглядом запевнивши свого стривоженого червоношкірого друга, що він не винний, старий повернувся до решти уважних і зацікавлених слухачів і провадив далі по-англійському: — Оповідь моя буде коротка, і той, хто повірить мені, повірить правді, а хто не повірить, той сам зіб'ється з пуття, та ще й інших заплутає. Дізнавшись, що в твоєму таборі, друже скватере, силоміць тримають ображену полонянку, ми всі, як ти вже, певне, здогадався, блукали навколо нього. Ми всього-на-всього хотіли звільнити її — вона ж має право на свободу, це природно й справедливо. Всі, крім мене, сховались, а я пішов у прерію на розвідку, бо знаюся на цьому ділі краще за них. Ви, либонь, і не підозрювали, що за вами хтось ішов назирці та бачив, як ви полювали. А я весь час був поруч: то лежав де-небудь за кущем чи в траві, то скочувався з горба в уголовину, а ви й гадки не мали, що за вами хтось стежить, як ото пума за оленем, який п'є воду. Гай-гай, скватере, коли я був у розповні сил та бадьорості, я зазирав до намету ворогів, коли вони спали, еге ж, і снили, ніби вони в своєму затишному домі! Коли б я мав час розповісти про все доклад…
— Та кажіть уже, як воно було, — перепинив його Мідлтон.
— Так-так, криваве й підле було те діло! Я лежав у невисокій траві, коли це побачив двох мисливців. Зустрілись вони не по-дружньому, не так, як ото звичайно зустрічаються люди в пустці. Та я сподівався, що вони розійдуться мирно, аж тут один з них приставив цівку своєї рушниці до спини другого і вчинив те, що інакше не назвеш, як віроломним та безбожним убивством. Той хлопець був благородний і сміливий! Хоч порох пропалив йому куртку, він протримався на ногах ще з хвилину. А тоді, впавши навколішки, боронився відчайдушно та мужньо, аж поки дістався до кущів, як поранений ведмідь, що шукає, де сховатися!
— Але чому ви, скажіть ради бога, досі мовчали про це? — вигукнув Мідлтон.
— Та невже ти думаєш, капітане, що чоловік, який шістдесят літ з гаком пробув у пущах та пустелях, не навчився мовчати? Який червоношкірий воїн передчасно бовкатиме про ті сліди, що їх він побачив? Я привів туди лікаря — думав, може, його вміння чимось зарадить; та й наш друг бортник був з нами і теж знав, що в кущах лежить мертве тіло.