— Будь ласка. Але моє виправдання — у коридорі. Одну хвилинку, — Бернард швидко пішов до дверей і відчинив їх. — Заходьте, — скомандував він, і "виправдання" зайшло, щоб показати себе.
З подиву роззявилися роти, серед присутніх прокотився гомін здивування й жаху; заверещала юна лаборантка, хтось скочив на стілець, щоб краще бачити, хтось перекинув дві пробірки сперматозоїдів. Одутла, обрезкла, страхітлива потвора, уособлення старості між пружними, молодими, міцними, не спотвореними обличчями — такою явилася Лінда в кімнату, кокетливо всміхаючись щербатою бляклою усмішкою й еротично, як їй здавалося, вихитуючи своїми величезними стегнами. Бернард ішов поруч.
— Ось він, — показав Бернард на Директора.
— Ви думаєте, я не впізнала? — обурено запитала Лінда і повернулася до Директора. — Як можна не впізнати. Я розпізнала б тебе серед тисячі. Невже ти забув мене? Не пам'ятаєш свою Лінду? Забув мене, Томасику? — Вона дивилася, схиливши голову набік і все ще усміхаючись, але на Директоровому обличчі закам'янів вираз огиди, й Ліндина усмішка зробилась дедалі невпевненішою, погасла і зникла зовсім. — Не пам'ятаєш мене, Томасику? — повторила вона тремтячим голосом. В очах її мінилися туга, тривога й біль. Прищувате, зів'яле, одутле обличчя чуднувато скривилося в гримасі безмірного горя. — Томасику? — простягла вона до нього руки. Хтось захихотів.
— Що означає? — почав Директор, — цей непристойний...
— Томасику? — Лінда підбігла, волочачи за собою покривало, охопила руками його шию і ткнулася обличчям йому в груди.
В залі прокотився нестримний регіт.
— ...цей непристойний жарт?! — заволав Директор.
Розчервонівшись, він спробував був визволитися з її обіймів, але вона відчайдушно трималася.
— Я ж Лінда, я ж Ліндочка! — Голос її потонув у суцільному реготі. — Ти зробив мені дитину, — заверещала вона, перекриваючи загальний галас.
І раптом запала насторожена тиша, всі змовкли, знічено ховаючи очі. Директор зблід, перестав пручатися і завмер, тримаючи Лінду за руки, перелякано й остовпіло дивлячися на неї.
— Так, народила — стала матір'ю. — Вона кинула цю непристойність як виклик у приголомшливу тишу, потім, відірвавшись від нього, засоромлена, затулила обличчя руками й заплакала. — То не моя вина, Томасику. Я завжди застосовувала всі запобіжні засоби, чи не так? Чи ж не так? Завжди... Я не знаю, як... Аби ти знав, як це жахливо, Томасику... Але однаково він був мені втіхою. — І повернулася до дверей: — Джоне! — погукала вона. — Джоне!
Джон негайно зайшов, зупинився під дверима, оглянувся, потім у своїх безшумних оленячих мокасинах швидко й м'яко перейшов кімнату, впав навколішки перед Директором і чистим голосом сказав:
— Мій батьку!
Це слово ("батько" було не таким сороміцьким, як "мати", бо ж не так прямо пов'язувалось із огидним і аморальним живородінням — було радше простою вульгарністю, ніж страшним матюком), це комічно брудне слово розрядило нестерпну напругу. Зірвався оглушливий, майже істеричний, хвиля за хвилею, регіт, що, здавалося, ніколи не вщухне. "Мій батько". І хто? Директор! Мій батько! О Форде, о Форде! Фантастично! Справді занадто. Регіт і гикання неугавно вибухали знову, і сльози бризкали з очей, тоді як обличчя, здавалось, ось-ось луснуть від сміху. Брязнуло ще шість пробірок зі спермою. Мій батько!
Переляканий, зблідлий від приниження Директор зацьковано оглядався довкола дикими очима.
"Мій батьку!" Сміх, що був втихомирився, вибухнув ще могутніше. Затиснувши вуха руками, Директор вибіг з приміщення.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Після скандалу у Відділі запліднення вся вища каста Лондона до нестями поривалася побачити те чарівне створіння, що впало навколішки перед Директором Інкубаційно-Кондиціювального Центру чи, пак, екс-Директором, — бо ж бідолаха після того негайно пішов у відставку й більше не показувався в Центрі, — і, припавши до ніг, назвало його (жарт був занадто вдалий, щоб бути справжнім!) "мій батьку". Лінда ж, навпаки, не справила ніякого враження, ніхто не мав ані найменшого бажання подивитися на Лінду. Назватися матір'ю — це вже не жарти, це просто паскудство. Тим більше, що вона не справжня дикунка, вона, як-не-як, виросла в ампулі й виховувалась теж як усі, отож не повинна б мати надто химерних думок. Нарешті — і це найважливіша причина — знатися з Ліндою ніхто не хотів через її вигляд. Ожиріла, постаріла, з гнилими зубами й прищуватим обличчям, з бридкою фігурою. Господи Форде, від самого її вигляду кого хочеш занудить. Тож еліта вирішила взагалі з нею не знатися. Та й Лінда, зі свого боку, теж не мала особливого бажання з будь-ким зустрічатися. Для неї поворот до цивілізації означав повернення до соми — можливість відлежуватися в ліжку и віддаватися сомовідпустці без похмільного головного болю чи нападів блювоти, без того почуття, що охоплювало її кожного разу після пейотля, — ніби робить щось страшенно ганебне, антисуспільне, гідне довічної неслави. Сома не викидала таких коників. Вона — досконала, і якщо й буває неприємно над ранок, то не від неї, а лише від зіставлення вранішнього стану з недавніми радощами забуття. І ліки на це — зробити забуття безперервним. Лінда жадібно вимагала дедалі частіших і більших доз соми. Лікар Шоу спершу заперечував, а потім махнув рукою — бери скільки хочеш. Вона ковтала по дев'ять грамів щодня.
— І це її за місяць-другий прикінчить, — довірливо зізнався лікар Бернардові. — Одного дня дихальний центр виявиться паралізованим. Дихання зникне. Скінчиться. І тим краще. Якби ми могли відмолоджувати, то була б інша розмова. Але ми не можемо.
На загальний подив (хай собі Лінда втішається сомою — нікому те не заважає), Джон намагався протестувати.
— Але ж, даючи їй стільки таблеток, ви вкорочуєте їй життя!
— До певної міри — так, — погоджувався лікар Шоу. — Але, з іншого боку, ми фактично його продовжуємо. (Джон здивовано звів брови.) Нехай сома вкоротить ваше життя на декілька років, — продовжував лікар, — зате, подумайте, які незміримі, позачасові простори вона дає. Кожна сомовідпустка — частинка того, що наші предки називали вічністю.
Джон почав розуміти.