Рената й Марія, що враз відчули симпатію одна до одної, не прислухались до загальної розмови. І коли по словах пані Теофілі утворилась коротка павза, впали латинські слова Марії-Зораї:
…Срібна, срібна Волинь!.. Колиска мого золотого щастя!
Погляд Ренати випадково торкнувся Карльоса. А сарацинка залилась рум'янцем, зустрінувшись із щасливим поглядом синіх Адамових очей.
…Та-то! Ма-мо!..
Знову пурхнув відчиненими дверима невтомний спів Раїни й Фаїни.
В їдальню ввійшла чорноока, чорноволоса Євлалія, несучи на руках Тею, що була заплакана:
— Чого? Чого? — запитала пані дядина схвильовано.
Волошка[357] блиснула перлами зубів: — Панна згадала, як восени прощалися з ластівочками.
— Та ж вони вернуться з весною!
— Так… я це знаю! — захлипала дівчинка, — але ж вони такі маленькі!.. І мусіли так далеко… самі!., без нікого!..
Сміх спинив слуга — молодий, ставний парубок. Уклонившись, він схилився до отця Каєтана й промовив тихо кілька слів.
Чернець підвівся: — 3 дозволу ясного панства і за ласкавим пробаченням, мушу з поміччю…
Пані Теофіля захвилювалась.
— Ні, ні, не як сповідник! А як лікар![358] Погризлись чужі коні з наськими й примняли машталіра.
Домініканець, хлопець і хова з дитиною вийшли.
— І ця чорноока красуня — сказав Карльос, — теж чужинка?
Адам повернувся до Карльоса: — А ось — нарід землі нашої: той молодик — її сила, а патер — її освіта[359]. І це знаменно: Церква бо — це перша брама, якою приходить до примітивної країни освіта…
— Але, вже третє покоління цих чужинців частіше співає волинських веснянок, як рідних пісень! — усміхнувся дон Хуан.
— Ось, хоч би наша найдостойніша пані дядина, — притакнув Адам, — правда, литовському Перкуналові "лісових вогнів" не палить! Але старовинним волинським звичаєм вішає на дерева "офірні віночки"! А хіба ми, тут приявні, знаючи стільки мов, не говоримо переважно в мові цього краю? Дарма, що наші рідні мови може й більш розвинені?[360]… Що ж до мене, особисто, то я дістав рани й перебував у неволі, обороняючи з власної волі цю — "свою"! — чужину!..
Карльос поважно додав:
— Сподіваюсь, побратиме, що і я не тікатиму від того…
Адам пригладив авреолю свого ясно-золотистого волосся:
— Імла… Імла Стирі! Не тільки сплять у ній казки та легенди, але дрімає в ній цілий космос… як у правдивій "космічній імлі"… І хто ж той пророк, що міг би сьогодні сказати, який витвориться згодом із неї світ? Не кличемо ми, — чужинці! — раз-у-раз — Адам кивнув головою на двері, — "Та-то! Ма-мо!", але ж замкнені у нашому "вигнанстві", добровільному чи примусовому, — чуємо голос цієї Землі, що прийняла нас, чуємо виразно її голос:
— "Діти мої!.."
"PATEFACTA ERUNT DEI ARCANA[361]"
Пані Теофіля сиділа у високому кріслі в своїй одрині. Дивилась у вікно й прислухалась. У передранковій імлі поривчастий вітер міцно хитав високими ялинами за ровом.
Здавалося, хтось великий і таємний махає там наміткою: раз — на привітання, раз — на розлуку…
Раптом вітер розірвав туман і між зеленавими хмарами засяяла вранішня зоря; одинока й холодна…
Дядина встала, засвітила лямпочку перед великим образом Матері Божої "Кормительки"[362], яка "пильнує, щоб не забракло в оселі хліба".
Та ж у цю ніч молилась не про поживу людям і тваринам…
— Випроси, Матінко, най пошле Господь долю тому наслідникові роду, що має от із хвилини на хвилину прийти на світ! Захорони й захисти Пресвята Діво-Мати й ту, що взяла собі при хрещенні Твоє святе Наймення!
Знову повернулась до вікна… думала…
— Така була слаба "Мариня", коли Адам прийшов змінити пані дядину при ліжку хворої!.. Глибокі, мов у ями запалі! — очі горіли на блідому, як подушки білому, личку, що набрало чарівної краси… Але ж горять вони таким вогником, що… спалахне сильно і ясно перед тим, як має погаснути!..
Боже! Боже! Помилуй її, таку молоду, щасливу, гарну, добру!.. Візьми мене стару замість неї! Доле. Духи Лісові! Як що вам потрібен "викуп" за молоде життя, за щастя — моє життя візьміть![363].
Стискуючи на грудях руки, пішла до дверей. Довше не могла витримати! Піде молитись до каплиці!
Оминула своє широке, вигідне ліжко під важкими "небесами" з протканого "травами" та "струями"[364] східнього шовку.
Даремно біліють високо-підбиті подушки, а м’який, хутряний покрівець розтягся в ногах, поверх теплої ковдри, мов живий, сильний звір.
По дорозі взяла зі столика грубий, у темну шкіру оправлений молитовник "Діурнале", з молитвами й службами Божими зокрема на кожний день.
Перекинула в кількох місцях сторінки. Знайшла! Ось вона, — написана на окремому листочку пергамену і вложена в книжку "Молитва до святої Марґарити", що помагає матерям у тяжку годину[365].
Взяла за клямку двері й прислухалась, бо почула, як далеко — на нижньому поверсі, хряснули двері… потім швидко перебігли жіночі, босі кроки й загуркотіла мидниця, покотившись по сходах…
Ще настрашать Тею! — затурбувалась пані Теофіля, згадавши, що стурбована вже кількаденним хвилюванням усього замку, дівчинка ввечері пашіла, плакала й не хотіла спати.
І саме вчас прийшла до внучки.
"… від пристріту[366] дідового, бабиного, молодечого, дівочого, жіночого, чоловічого, діточого… — вмивала Тею Євлалія "з вуглика, ножем перехрещеного"[367]…
Тільки знаком наказала пані дядині, щоб "не переривала її наговору" і — для певности! — проказувала ще зарікання від лихоманки-пропасниці:
…і вийшли з моря-окіяну сім дів-дівиць: перша дівиця — Зимниця, друга дівиця — Палениця, третя — Ледова, четверта — Бідова, п’ята — Невсипуща, шоста — Невмируща[368], сьома — Лідія, над ними володарка."
Тея лежала спокійно, з розплющеними очками й уважно слухала, — як цікаву казку, — заклинання "семи дівиць".
Раптом підвелась. Сіла на ліжечку й перехилившись, слідкувала за чимсь на підлозі.
Раніш, як волошка встигла її затримати, дитина вже бігла босоніж, чорним, квітчастим килимом до дверей. Біжучи, вела ручкою за чимсь по підлозі.
Пані Теофіля разом із ховою вхопили дівчинку на руки:
— Ну, ну! Богумилко[369]! Не витівай! Засни ще! Ляля сама впіймає тобі котика-Мацька! Покладе його тобі в ногах… най він тобі попряде… казку свою котячу розповість… Як заснеш — ураз зрозумієш, про що саме він тобі розповідав!..