Та млість не тривала довго. Карльос швидко прийшов до тями. Немов прокинувся від хвилевого сну, що… ніби ще продовжувався! Бо побачив майже суворе, вузьке й довге обличчя, типове для роду де Кастро й почув еспанські слова:
— Моя донька — Рената де Кастро…
— Рената!.. "Відроджена"!.. Яка ж у неї чарівна, ясна, довірлива усмішка!
Так: це третя лілія з одного й того стебла, що й Беата й Каталіна…
За вечерею Карльос зовсім опанував себе. Довго вже сиділи за столом, а розмова не спинялась і на мить.
Однак Адам не дуже був розрадуваний: найнятий архітект, коли отець Каєтан вертався з Києва, рішуче відмовився їхати "до папіжника".
Був бо він сочиніянин[348] і громада одновірців не дозволила йому "працювати для католика".
— Страшна річ, цей єретичний фанатизм! — обурювався Адам.
— У мене майнула була думка, — розповідав свої пригоди отець Каєтан, — що знайду в Бердичеві іншого, німчина, що ніби примандрував із жидами з Чехів. Тож я й вернувся до Бердичева. Та ж отці "від Святої Варвари"[349] повіли мені: що то — не німчин[350], а жидовин.
Адам підвів руки:
— Де ж би таки можна, щоб християнське житло з каплицею будував жидовин!
— Це ж був би явний гріх! — додала пані Теофіля.
— То може мене послав сам Бог, щоб міг я вам послужити, — озвався де Кастро, Ренатин батько. — Маю в себе, не так щоб славного якогось архітекта, але, як тут кажуть — "хитрець" він неабиякий, учений у майстра італійця. І образ на спосіб фльорентійський змалювати годен, і контрефект[351] який, і статую зробити, і оздобу з каменем-самоцвітом викує. З тутешніх, негербованих він. Нерадо його пускаю з дому, та ж вам позичу охоче.
— Не гербований? — зацікавився Карльос. Хоч знав уже досить мову "Землі Волинської", але не настільки, щоб зрозуміти все, без пояснення.
Тому де Кастро перейшов на мову еспанську.
І Карльос не відав сам, чим дужче впивався: чаром рідного слова на чужині, чи живим усміхом "Відродженої Беати"?
— Як би міг я не прибути відразу, — говорив тим часом дон Хуан Марія[352] де Кастро, — коли голос Еспанії відізвався до мене, а свята реліквія прийшла сама до мене… ніби розшукуючи мене! Ми й подалися разом із Ренатою, себто: цілим родом!.. Це ж бо —— ввесь мій рід на чужині!
Слуги вносили великі тарелі з Дніпровою рибою-визиною[353], що її привіз отець Каєтан.
Відчиненими дверима долетів у їдальню дитячий тихий спів — нескладна, монотонна пісенька тільки з двох слів і з двох нот:
Та-то, ма-мо,
Та-то, ма-мо…
Рената зацікавлено прислухалась.
— То кумкають наші "Водяні Дитинчата": Раїна й Фаїна! — пояснила пані Марія.
Прибрана перловим намистом та сережками, в алтабасовому[354] контуші, вона "привчалась до звичаїв": частувала гостей "ласкавим словом принуки"[355].
Але радісно настроєна сарацинка хвилювалася новою ролею й помилившись, промовила до Ренати по арабському. Де Кастро відповів за доньку:
— Пробачте, ясна пані, але Ренаті вже чужа маврська мудрість…
Карльосів погляд пробіг по співбесідниках:
— Випадок, чи дивний збіг обставин? Але от скільки зійшлося нас, чужинців, на цій землі!
— Від 1340-го року їх у нас, на Волині, чи не більше, як корінних тутешніх людей посполитих, — відмітив точний у датах отець Каєтан. І легким сумом зазвучали додані слова:
— Як імла над мочарами, як ліси в байраках, — постійні мешканці цього краю тільки додаток до краєвиду…
— Бо ж вони так тісно злились із своїм рідним краєм… — притакнула пані Теофіля.
— Природно! — погодився де Кастро, — вони ж — у себе вдома! Тяжко злитись із краєм чужим! Бо відсутність рідної землі почуваєш, як утрату здоров’я…
— Рівняєте, графе, до хворого того, хто покинув свій край?
— До безнадійно хворого! Бо вигнанець — чи емігрант добровільний — як каліка: він ходить. Але як? Він ніколи й ніде не "вдома"… Він — як мертвий, коли б такий мертвий вийшов із могили… Він ніколи й ніде — не "на місці"!..
— Але може такий "стан смерти" часами доводить до "воскресіння духа?" — не підводячи очей промовив домініканець.
Дон Хуан посміхнувся:
— Ваші слова, отче, до мене відносяться більш, як до кого! Істино: тільки на чужині міг я зрозуміти те, чого не зрозумів мій прадід дома.
Спокійно глянув отцеві Каєтанові у вічі:
— "Фанатичним єретиком", — як говорять! — вийшов він з Еспанії… Про Ґуїльєльмо де Кастро[356] говорю! — пояснив дон Хуан. — Був він завзятий катар. А я, на чужині віднайшов віру батьків. І відчув, що вона — моя! Бо еспанська! Як моя мова, як мої звичаї, як моє ім’я… Як моє тіло, що одягає моє духове "я"!
Карльос зробив рух, завагався хвилину, але спитав:
— Якщо не видається вам, достойний мій родиче, занадто недоречною моя заввага, то ж саме тепер, коли вже не існує ця… цей напрям думки… і зліквідовані нещасливі спроби катарів-альбіґойців… Не існує вже більш перепон між вами та Еспанією?
Де Кастро примкнув повіки й похитав головою:
— "Як Христос не зійде з хреста"… — почав старовинним прислів’ям, — так… не посміє вернутися в свій край той, хто добровільно покинув його, та ще в часі смертельної небезпеки, щоб шукати особистого щастя… чи спокійного життя. А у його нащадків…
— Вирвано коріння! — злетіло з Адамових уст, немов підказане чужою волею.
— Так! Але в ґрунті новому, рослина обережно засаджена, може рости. Тільки дуже помалу. Часто хиріє й ніколи не дожене місцевої рістні…
Повільним рухом алябастрово-білої руки старий Гранд показав на образ що висів на стіні: "Поворот блудного сина".
— Ось: тільки Господь і батько! — вибачають зовсім "блудному синові". Але Мати-Отчизна — як і коханка! — ніколи не забудуть і не подарують… зради. А, що не кажіть — це зрада, покинути когось близького взагалі… та ще більше в годину небезпеки…
— Може воно так є, як сказав ясний пан граф, — тихий голос отця Каєтана звучав лагідно. — Та ж мені, ченцеві, простому духом, що не знає мудрости світу цього, завжди здається, що Господь, особливо тримає правицю свою над вигнанцями… Раз-у-раз бачу швидку кару Божу на того, хто скривдить вигнанця…
— Та ж інак і бути не може! — втрутилась співчутливо пані дядина. — Коли й сам Син Божий і Пречиста його Мати були вигнанцями в чужій землі єгипетській!..