Симоніні пішов на церемонію пониження в званні Дрейфуса, яку він у своєму щоденнику називав страшенно вражаючою: по периметру внутрішнього дворика стояли у строю солдати. Дрейфус, наблизившись, мав пройти майже кілометр поміж лав військових, які, хоч і стояли незворушні, наче передавали йому свою зневагу. Генерал Даррас витягнув шаблю з піхов, засурмили фанфари, Дрейфус у парадному мундирі у супроводі чотирьох артилеристів під командуванням сержанта промарширував до генерала, Даррас проголосив присуд про позбавлення чинів, до капітана підійшов височезний офіцер жандармів у капелюсі з пером й зірвав з мундира нашивки, ґудзики, номер полку, вийняв з піхов його шаблю й, переломивши її об коліно навпіл, кинув уламки до ніг зрадника.
(Див. Іконографічні відомості, 4. — Прим. верстальника.)
Дрейфус був незворушний, і багато газет побачили у цьому доказ його обману. Симоніні здалося, що у ту мить, коли проголошували ухвалу про позбавлення чинів, Дрейфус скрикнув: "Я невинний!", утім, сказав він це спокійно, не виходячи зі стійки "струнко". І ось, подумав Симоніні, стоїть маленький єврейчик, який так ототожнив себе зі своїм чином (відібраним) французького офіцера, що не насмілювався піддавати сумніву рішення свого командування, і наче лише тому, що командування назвало його зрадником, він мусить погодитися з цим без найменшої тіні сумніву. Можливо, у ту мить він дійсно почувався зрадником і для нього особисто слова про свою невинність були лише частиною обов'язкового ритуалу.
Здавалось, саме таким Симоніні пригадував своє минуле, поки в одній із шухлядок у столі він не знайшов статтю якогось Бріссона у "Républeque française", яка вийшла наступного дня й у якій ішлося про зовсім протилежне:
"У мить, коли генерал кинув йому в обличчя ганьбливі слова, він здійняв руку й прокричав: "Слава Франції, я нічим не завинив!"
Потому унтер-офіцер довів свою справу до кінця. Позолота, що вкривала мундир, падає на землю. Йому навіть не залишили червоних пов'язок — відзнак роду військ. Зодягнений у почорнілий доломан та кепі, яке раптом потьмяніло, здається, що Дрейфус уже приміряв каторжницьку уніформу… Тим часом він знову кричить: "Я не винен!" Натовп за огорожею, якому видно лише його тінь, пронизливо свистить, викрикуючи прокльони. Гнів Дрейфуса, котрий чує ці лайливі слова, лише наростає.
Проминаючи юрбу офіцерів, він чітко чує: "Забирайся геть, Юдо!", й, роздратовано обернувшись, знов промовляє: "Я нічим не завинив, не завинив!"
Тепер ми можемо розгледіти його обличчя. Кілька хвилин ми не зводимо з нього очей, жадаючи прочитати на цьому лиці останнє розвінчання, відбиток єства, яке донині змогли побачити лише знавці, пильно вдивляючись у найприхованіші зморшки. Проте єдине, що цілком переважає на його обличчі, — це злість, злість, яка доходить до свого апогею. Губи стиснуті у страшній гримасі, очі наллялися кров'ю. Й ми усвідомлюємо, що коли звинувачений поводиться так рішуче, має таку войовничу ходу, це тому, що його ніби аж дратує гнів, який, закипаючи, тримає його нерви у такій напрузі, що вони ось-ось надірвуться…
Що в душі цього чоловіка? Чим він керується, коли так відчайдушно заперечує свою вину? Може, сподівається заплутати громадськість, вселити в душі людей сумніви, кинути підозру на безсторонність суддів, що осудили його? І раптом врізається думка, вогненна, наче блискавка: якщо він справді невинний, яка ж це страшезна мука".
Симоніні не відчував до Дрейфуса й краплини жалю, бо був цілком упевнений у його вині, адже саме він так вирішив. Утім, те, що його власні спогади та ця стаття різнилися, підказувало йому, наскільки справа схвилювала всю країну, й дехто бачив у цій послідовності подій саме те, що хотів бачити.
Однак до того, що Дрейфус таки піде під три чорти на однойменний острів, йому вже не було ніякого діла.
Винагорода, яка свого часу дісталася йому у такий непоганий спосіб, справді перевершила всі сподівання.
Не зводячи очей з Таксиля
Втім, Симоніні чудово пригадує, що у період, коли відбувалися всі ці речі, він не випускав з поля зору й те, що виробляв Таксиль. Над усе тому, що в оточенні Дрюмо про нього було чимало розмов, де до його діяльності ставилися передовсім скептично, а потім зі збуреним роздратуванням. Дрюмо вважав себе противником масонів, семітів та ревним католиком, хоч у певному сенсі так воно й було, й не схвалював, що до його справи долучився халтурник. Дрюмо вже давно вважав Таксиля шахраєм і навіть уже торкнувся цієї теми у "France juive", наголошуючи, що всі його антиклерикальні книжечки видавали єврейські видавці. Взагалі, у ті часи через політику їхні стосунки чимраз дужче псувалися.
Ми вже знаємо від абата Далла Пікколи, що обидва, націлюючись на один і той самий електорат, були кандидатами на пост муніципальних радників Парижа. Тому вони перейшли у відкритий двобій.
Таксиль написав "Monsieur Drumont, étude psychologique"[301], де критикував дещо перебільшений антисемітизм свого супротивника, зауважуючи, що ненависть до євреїв більше притаманна не католицькій пресі, а виданням революційного та соціалістичного спрямування. Дрюмо у відповідь надрукував "Testament d'un antisémite"[302], висловлюючи сумнів у щирості навернення Таксиля, з огляду на те, скільки бруду той вилив на священні для вірянина речі, й без угаву зачіпаючи бентежні питання щодо його ворожнечі з єврейством.
Якщо зважити на те, що у 1892-му з'явилося "La Libre Parole" — видання, де точилися політичні баталії, спроможне викрити скандальне спорудження Панамського каналу, та "Le Diable au XIXе siècle", якому навряд чи можна було йняти віри, стає цілком зрозумілим, чому в редакції, яку очолював Дрюмо, саркастичні випади стосовно Таксиля кожного дня були на порядку денному та чому там злостиво спостерігали за чимраз більшими напастями, які з ним траплялися.
Таксилю, як зазначав Дрюмо, більше шкодять не критики, а непрохані порадники. У випадку із загадковою Діаною знайшлися десятки досить ненадійних пригодолюбців, які вихвалялися знайомством із жінкою, якої, найімовірніше, ніколи в житті не бачили.