З німцями, як і з жінками, — ніколи не дійдеш суті. На превеликий жаль, цю суху мову, в якій, коли читаєш, дієслова повсякчас доводиться нетерпляче шукати поглядом, бо ніколи не знайдеш їх там, де вони мають бути, дід змусив мене опановувати ще змалку: хоч, зважаючи на те, яким австріяколюбом він був, годі було сподіватися іншого. Отож, ця мова мені остогидла, втім, так само, як і єзуїтка, котра навчала мене її, хворостячи мою спину дубцем, якого тримала між пальцями.
Здається, що відколи Ґобіно[8] написав про неоднаковість рас, говорити недобре про якийсь інший народ — значить, вважати свій народ вищим. Я не упереджений. Відтоді, як я став французом (власне, я вже був ним наполовину з боку матері), я усвідомив, які ледачі, шахраюваті, злостиві, нездатні сприймати будь-яку критику, ревніші та безмежно пихаті мої нові співвітчизники, аж до того, щоб вважати дикуном кожного, хто не є французом.
Утім, я зрозумів, як змусити француза визнати недоліки свого роду: треба лише сказати щось лихе про якийсь інший народ, на кшталт: "у нас, поляків, є такий чи такий недолік", і тоді француз, не бажаючи пасти задніх ні в чому, навіть у недоліках, умить заведе: "та де там, ось у нас у Франції все набагато гірше", й нумо лихословити про французів, поки не второпає, що втрапив у пастку.
Вони не люблять собі подібних, навіть тоді, коли мають з них користь. Більшого невігласа за французького шинкаря, який завжди має такий вигляд, ніби ненавидить відвідувачів свого закладу (і то, мабуть, щира правда) і хоче, щоб їх зовсім не було (а це вже неправда, бо француз — надзвичайно жадібний), годі й шукати. Ils grognent toujours[9]. А спитайте-но їх про щось: "sais pas, moi"[10], і витягують губки так, ніби щось канючать.
Французи злі. Вони вбивають, бо їм нудно. Це єдиний народ, який у різні роки займав своїх городян відрубуванням голів один одному, і то їхнє щастя, що Наполеон розвернув оту злобу на інші народи й, вишикувавши їх у колони, погнав нищити Європу.
Вони пишаються тим, що їхню країну називають могутньою, але витрачають свій час на те, щоб зробити так, аби та могутність упала. Ніхто завзятіше за француза не зводить барикад з будь-якого приводу й за кожного повіву вітру, часто навіть не второпавши причин, потім плазуючи на землі, як найбридкіший гад. Француз ніколи не знає, чого хоче, хіба що абсолютно точно знає, що не бажає того, що має. До речі, вони тільки й знають, що співати.
Гадають, що увесь світ говорить французькою. Ця історія трапилася кілька десятиліть тому з тим Люка, чоловіком з геніальними здібностями, — тридцять тисяч написаних від руки документів-підробок, які він створив, цуплячи старожитній папір та висмикуючи форзаци зі старих книг у Національній бібліотеці, підробляючи різні почерки, хоч і не так вправно, як це вмію робити я… Хтозна, скільки і за які шалені гроші він продав їх тому йолопу Шалю[11] (кажуть, великий був математик, член Академії наук, але надзвичайний телепень). Ба не тільки він, а й багацько його колег-науковців справді повірили в те, що Калігула, Цезар чи Клеопатра писали французькою, як французькою переписувались між собою Паскаль, Ньютон та Галілей, тоді як навіть малеча знає, що науковці у той час писали один одному латиною. Крім того, у листах зазначалося, що Паскаль відкрив закон усесвітнього тяжіння на двадцять років раніше за Ньютона, і цього запису вистачило, аби засліпити сорбоннців, яких пожирала їхня національна зарозумілість.
Можливо, таке невігластво — наслідок скупості — їхньої національної риси, яку вони вважають за чесноту, називаючи її ощадливістю. Лише у цій країні могли вигадати цілісіньку комедію про скнару[12]. Не згадуючи вже про татуся Ґранде[13].
Про скупість свідчать їхні запилені квартири, шпалери, які ніколи не міняли, ванни, які були в ужитку ще в їхніх пращурів, гвинтові сходи з хирлявого дерева, поставлені, аби по-дріб'язковому зекономити мізерний простір. Прищепіть, як рослину, француза до єврея (принаймні німецького) і отримаєте те, що ми наразі маємо — Третю республіку…[14]
Одначе французом я зробився лише через те, що мене дратувало бути італійцем. Позаяк, коли був п'ємонтцем (за народженням), почувався лишень убогою карикатурою на галла, тільки зі значно обмеженішим світоглядом. Ці п'ємонтці висміюють кожне нововведення, яке несподівано наганяє на них жах, а для того, щоб підштовхнути їх до Королівства обох Сицилій (хоч серед ґарібальдійців уродженців П'ємонту була дещиця) знадобилося двійко ліґурійців, один фанатик Ґарібальді, а інший — чаклун — зурочинець штибу Мацціні[15]. Не згадуючи вже про того, про котрого я дізнався, коли мене відправили до Палермо (коли це було, треба відновити у пам'яті). Тільки такий бундючний чоловік, як Дюма, міг любити тих людей, можливо, тому, що вони запобігали перед ним більше, аніж те робили французи, які вважали його лише напівкровкою. Йому подобалися неаполітанці та сицилійці, котрі, як і він, були мулатами не через помилку матері-блудниці, а через історію своїх предків, які народилися від схрещення невірних левантійців, спітнілих арабів з остготами-виродками, перейнявши у своїх змішаних предків усе найбридкіше: ледачість від сарацинів, від свевів — жорстокість, від греків — непереконливість і жагу доходити у своїх теревенях до мудрувань. Про решту можна дізнатися, лишень поглянувши на неаполітанських безхатченків, що зачаровують іноземців, давлячись спагеті, запихаючи їх собі в горлянку руками й замурзуючись соком із зіпсованих томатів. Я на власні очі не бачив, та, гадаю, є такі.
Італієць — невірний, брехливий, зрадливий боягуз, який краще почувається, коли б'ється навкулачки, а не на мечах, краще обходиться з отрутою, аніж з ліками, улесливий під час перемовин, виявляє послідовність лише у тому, як повертає свій стяг за вітром — я бачив, що трапилося з бурбонськими генералами, щойно прителіпалися ґарібальдійські шукачі пригод та п'ємонтські головнокомандувачі.
Справа в тім, що італійці формують свою особистість, дослуховуючись попів — єдиного справжнього уряду, якого ми мали, відколи того збоченого останнього імператора Рима відпорали варвари, бо християнство зламало гідність людям античності.