— Бувайте, адвокате Шпет! — кинула вона, і в її голосі знов забриніли спокій, гідність, іронія.
Двостулкові двері розчинились, і слуга виніс Моніку Штайєрман з кабінету. Двері зачинились. Я залишився з тими двома, що привели мене сюди. Вони підступили до мого крісла. Один узяв у мене з рук склянку, я хотів був устати, але другий штовхнув мене назад. В обличчя мені хлюпнуло шотландське віскі (лід у ньому вже розтанув). Потім вони підхопили мене з крісла, понесли з кабінету, перетнули залу, вийшли з будинку, спустилися сходами в парк, гномики лишилися позаду, а ті двоє відчинили ворота й викинули мене під колеса "порте". Стареньке подружжя, що прогулювалося тротуаром, вражено подивилося спершу на мене, а тоді вслід тим двом, що вже зникали в парку.
— Іноземний робітник,— сказав я і взяв квитанцію на штраф, яку поліцейський підклав під двірник на лобовому склі. Ставити машину перед виїздом з воріт правила забороняють.
Звіт про звіти. Офіційна заява з'явилася у нашій всесвітньовідомій місцевій газеті через три дні після мого візиту на Вагнерівський узвіз; підписав її такий собі національний радник Єшісбургер, адвокат "Допоміжних підприємств Трег АГ". В ній писалося, що особа, яку було випущено на волю десять років тому з інтернату на Лазуровому Березі і яка своїми скандалами не давала спокою нашому місту, насправді не Моніка Штайєрман — за таку вона видавала себе з великодушної згоди тяжко покаліченої спадкоємиці "Допоміжних підприємств Трег АГ",— а Дафна Мюллер, 09.09.30 р. народження, нешлюбна дочка Ернестіни Мюллер, учительки із Швангнау, кантон Берн (померла 02.12.42 р.), та Адольфа Вінтера, екстраординарного професора місцевого університету, вбитого 25.03.55 р. Ця брудна газетна замітка, що відповідала вдачі національного радника, викликала скандал, на який Ешісбургер і сподівався. Преса, що доти поводилася досить тактовно, стала безцеремонною і з усіма подробицями змальовувала навіть бійку у "Брайтінгергофі". Педролі заявив, що Бенно заборгував йому за проживання в готелі та харчування за цілих три місяці; він, Педролі, мовляв, гадав, що Моніка Штайєрман зрештою за все заплатить, а тепер ця Штайєрман, виявляється, вже зовсім не Штайєрман. Однак і Дафна, й Бенно безслідно зникли, і вся та зграя накинулася на мене; Ешісбургер натякнув, що я побував у справжньої Моніки Штайєрман; Ільзе Фройде захищалася, мов тигриця, проте кілька репортерів усе ж таки пробилися до мене, я викручувався як міг, відсилав їх до Лінгарда, з дурної голови ляпнув прізвище Куксгафена, якого Педролі замовчав, зграя помчала до Реймса, та було пізно: під час випробувань новенький Куксгафенів "мезераті" вибухнув, і разом із ним принц розлетівся на свої складові частини. Репортери повернулись до міста, взяли в облогу "Спочинок", на Вагнерівський узвіз потяглися каравани машин, але до парку (про віллу вже й не кажу) нікого не пускали. Один відчайдух, озброївшись усілякими технічними засобами, переліз уночі через мур, а вранці він, і сам не зрозумівши, що з ним сталось, опинився геть роздягнений і без камер у рідкій багнюці перед ворітьми парку, бо одночасно з тією офіційною заявою до міста прийшла осінь, ураганний вітер позривав з дерев багряну й жовту барви, під ногами на тротуарах лежали замети падолисту й гілля, потім пустився дощ, згодом він перейшов у сніг, тоді знов дощ, усі вулиці вкрило брудне місиво, в якому тепер і стояв, тремтячи від холоду, репортер. Однак цей скандал розворушив не тільки пресу — він примусив працювати й уяву. Містом гуляли най-безглуздіші чутки, до яких я дуже довго не прислухався. Надто я був заклопотаний своїми справами. Мої клієнти розбігалися, поїздка до Каракаса не вигоріла, з вигідним розлученням теж нічого не вийшло, у податковому управлінні мені не виявили довіри. Багатонадійний початок раптом виявився безнадійним, завдаток від Колера розтанув, я здавався собі спортсменом, що в марафонському забігу стартував як на стометрівці, і тепер попереду мене чекала безконечна дистанція до вигідної адвокатської практики. Ільзе Фройде вже шукала собі нову роботу. Я вирішив поговорити з нею.
Вона сиділа в приймальні за столом і, поставивши на клавіші друкарської машинки невеличке дзеркальце, наводила губи яскраво-червоною помадою. Її
коси, вчора ще солом'яного кольору, були чорні, з синюватим полиском, який здавався аж трохи зеленим. Було п'ять хвилин на сьому.
— Ви шпигуєте за мною, пане докторе! — запротестувала Ільзе, і далі фарбуючись.
— Та ви ж самі так голосно розмовляєте по телефону з посередницькою фірмою з питань працевлаштування! — відповів я на свій захист.
— Але ж цікавитись поки що не заборонено! — відказала вона, закінчившії наводити марафет. — Та напризволяще я вас не покину, особливо тепер, коли на нас насувається така величезна робота.
— Величезна робота? — здивовано перепитав я.
Ільзе Фройде не відповіла. Вона спершу виставила на стіл свою напхом напхану сумочку з наплічним ремінцем, потім недбало кинула в неї дзеркальце й губну помаду.
— Пане докторе,— почала вона,— як для адвоката у вас надто добродушний вигляд. Адвокат повинен мати інший вигляд. Я адвокатів знаю, своїм виглядом вони або викликають довіру, або скидаються на художників чи музикантів — скажімо, на піаністів, тільки без фрака. А ви, пане докторе...
— На що ви натякаєте? — нетерпляче урвав я її.
— Я натякаю на те, пане докторе, що ви — обдертий собака. На адвоката ви не схожі, а все ж таки адвокат. І теж хочете витягти невинного кантонального радника з в'язниці.
— Що ви верзете, Ільзе? — вражено спитав я.
— Тоді нащо ж ви прийняли від кантонального радника Колера чек на п'ятнадцять тисяч франків?
Я стояв як громом прибитий.
— Звідки ви про це знаєте? — накинувся я на неї.
— Час від часу мені доводиться, зрештою, прибирати у вас на столі! — огризнулася вона. — У вас же там таке робиться!.. А ви ще й кричите на мене. — Вона втерла очі. — Та ви свого доб'єтеся! Ви визволите нашого доброго кантонального радника. Я залишуся з вами! Як реп'ях! Ми вдвох доб'ємося цього, пане докторе!
— Ви вірите в те, що старий Колер не винен? — збентежено запитав я.