— Я — Моніка Штайєрман,— промовило створіння.
Я підвівся.
— Шпет, адвокат.
— Ага, ага, адвокат! — проказала та малесенька істота із здоровенною головою. Голос у неї був моторошний. Здавалося, з цієї почвари промовляє людина. Голос належав жінці. — Чого вам од мене треба?
Охоронець, що тримав на руках істоту, стояв нерухомо.
— Моніко...
— Пані Штайєрман,— поправила мене істота і обсмикала на собі сукенку. — Туалет від Діора. Шик, еге? — В голосі її вчувався спокій, гідність, іронія.
— Пані Штайєрман, Дафна не хоче більше до вас повертатись.
— Ви прийшли, щоб мені про це сказати? — промовила істота.
— Я прийшов, щоб вам про це сказати,— відповів я.
Важко було здогадатись, як ця істота сприйняла моє повідомлення.
— Віскі? — спитала вона.
— Вип'ю.
Істота не подала жодного знаку, проте двостулкові двері позад мене відчинились, і четвертий голомозий охоронець приніс шотландське віскі та лід.
— Чистого? — спитала істота.
— З льодом.
Четвертий охоронець налив віскі й застиг збоку. Перші двоє повставали.
— Як вам подобаються мої слуги, адвокате? — спитала істота, і той, що тримав її на руках, підніс їй до рота склянку з віскі.
— Симпатичні. Я прийняв їх за ваших охоронців.
— Симпатичні, але дурні,— відказала істота. — Азіати. Нацистські антропологи не змогли прийти до одностайної думки щодо їхньої раси, і вони залишилися живі. Мій батько купив їх в одному інституті расових досліджень. Тоді така худобина продавалась недорого. Як непотрібні відходи людства. А для мене вони азіати — просто мені до вподоби це слово. Ви бачили в парку гномиків, адвокате?
По обличчю в мене котився піт. У салоні було перетоплено.
— їх там ціла армія, пані Штайєрман.
— Часом я стаю під жіночкою, і ніхто не бачить мене,— засміялась істота. — Навіть коли я ворушусь. Cheerio!8
Той, що тримав істоту, знов підніс їй до губів склянку. Вона випила.
— За ваше здоров'я, пані Штайєрман,— мовив я і також випив.
— Сідайте, адвокате Шпет,— наказала істота.
Я сів у шкіряне крісло. Слуга з істотою на руках так само нерухомо застиг переді мною.
— Дафна більш не хоче до мене повертатись,— проказала вона. — Я знала, що колись так буде. — В її великих очах на маленькому зморшкуватому обличчі з могутнім, майже не вкритим волоссям черепом виступили сльози.
Не встиг я щось сказати, як слуга посадив істоту на мої коліна, тицьнув мені у вільну руку її склянку, а сам ступив до вікна й гупнув разом із рештою трьома навколішки; всі четверо вмить повклякали лобами в підлогу, виставивши вгору свої величезні зади. Істота вчепилася в мене. З двома склянками в руках я почував себе досить безпорадно.
— Знов моляться. П'ять разів на день. А мене садовлять тоді здебільшого десь на шафу,— сказала пані Штайєрман. Потім владно: —Пити!
Я підніс їй до губів склянку.
— А як вам Гайнц-Олімпієць — правда, чудо? — несподівано запитала вона й аж тоді допила, не переводячи дух, своє віскі.
— О, звичайно! — відповів я і поставив порожню склянку на килим поруч із кріслом. При цьому істота мало не впала з моїх колін.
— Дурниці! — кинула вона своїм глибоким, сповненим зневаги до самої себе голосом. — Бенно — це вульгарний паскуда, що геть пустився берега. А я в нього закохалася. Я завжди закохувалась у вульгарних чоловіків, бо в таких чоловіків закохувалась Дафна.
У мене було таке відчуття, наче я тримаю на руках невеличкий кістяк.
— Я дала Дафні своє ім'я, щоб вона жила життям, яким хотіла б жити я сама. І вона ним жила,— проказала істота. — Я б теж спала з першим-ліпшим. Ви з нею спали? — раптом різко запитала вона.
— Ні, пані Штайєрман.
— Годі там молитись! —звеліла вона.
Слуги попідводились. Той, що приніс господиню, знов узяв її на руки. Мимоволі я також устав, усе ще тримаючи в руці склянку з віскі. Доручення я виконав і хотів був уже піти.
— Посидьте ще, адвокате! — наказала істота.
Я послухався. Сидячи в слуги на руках, вона дивилася згори на мене. В очах її з'явилося щось загрозливе. Ув'язнена в своєму невеличкому скоцюрбленому тілі, вона могла виявляти себе тільки очима та голосом.
— Ножа! — кинула істота.
Один із слуг розчинив ножа й простяг їй.
— До фотографій Бенно! — наказала вона.
Слуга підніс її до фотографій на стіні, і вона спокійно, немов хірург на операції, заходилася різати доктора Бенно — де він усміхався, де їв, де сидів, думав, спав, сяяв від радощів, пив; вона різала його у фраку й у смокінгу, в костюмі, пошитому на замовлення, і в костюмі для верхової їзди; різала там, де він стріляв з пістолета, де був у костюмі пірата на карнавалі, у плавках, без плавок; різала доктора Бенно в костюмі фехтувальника на олімпійському турнірі, різала його на полюванні, різала в тенісному костюмі, у піжамі. Ми відійшли, щоб не заважати; слуги стояли довкола мене, а той, що тримав те мале створіння на руках, усе ходив круг нас у пекельно натопленому кабінеті, де підлогу вже почали встеляти клапті порізаних фотознімків. Коли вже не залишилося жодного цілого, ми знов посідали на свої місця, так наче нічого й не сталося. А мені знов посадили на коліна господиню. Я сидів, немов батько з дитиною-виродком.
— Тепер мені буде легше,— спокійно промовила вона. — Тепер нехай Дафна падає, мені байдуже. Я вже подбаю про те, щоб вона знов стала тим, ким була колись.
Вона звела на мене очі. Зморшкувате обличчя здавалося таким старезним, мовби його власниця народилася давно-давно — ще як і людей не було.
— Вітайте Колера,— сказала вона. — Старий частенько мене навідував. Коли він хотів зробити щось по-своєму й мене розбирала злість, я лазила по бібліотеці й закидала його книжками. Але Колер однаково завжди домагався свого. Він ще й тепер керує моїми справами. З в'язниці. І те, що ми взялися не за оптику та електроніку, а за виробництво озброєння для танків, зенітних гармат, мінометів і гаубиць,— це заслуга Колера. Думаєте, на таке здатний Людевіц чи й я сама? Та ви тільки подивіться на мене!
Істота замовкла.
— У мене в голові самі химери,— промовила вона по хвилі, і насмішка та зневага, з якими ця потвора ставилася до себе, знов почулися в її голосі.
— Віднести! —наказала вона.
Слуга взяв її на руки.