Тим часом ми вже підійшли до "Павичів".
— З богом, пайе адвокате! — попрощалися Кнульпе.
— Я ще маю зустрітися з одною важною особою із Швейцарського вищого технічного училища,— додав професор. —Треба дещо з'ясувати в тій галузі. Бо вплив Вінтера на шкільну комісію — це вже цілий розділ. Нюхом чую сенсацію. Тут може таке закрутитись!
Біля входу до ресторану Кнульпе ще раз обернулись, і обоє піднесли вгору палець.
— Мислити по-науковому, юначе! По-науковому! Цього вам треба ще вчитися. В тім числі і як адвокатові, любий мій,— додала пані Кнульпе, вона ж Мозес Штеелін.
Вони зникли, а я стояв і тримав у руці листа. 9 й ціна. Та придивімося до цього стихійного лиха ближче. Йому п'ятдесят років, геть усе запливло салом, кругом котиться піт, очі маленькі й іскряться, втуплені в якусь одну точку, ніс невеликий, вуха теж, зате все інше здоровенне. Одне слово, людина, що вибилася з низів, дитя довгого шляху ("Моя стара, любий Шпет, пішла до чужих людей прати, а старий спився й помер. Я ще сам на похороні вилив у його могилу пляшку пива"). Фрідлі не тільки меценат велогонщиків (без його спеціального призу годі уявити собі жоден шестиденний пробіг, під час яких він урочисто сидить у центрі закритого стадіону й поглинає неймовірну кількість санкт-галлерських булочок з віденськими сосисками) — він ще й сприяє розвиткові музичної культури, це завдяки йому наш симфонічний оркестр та оперний театр ще не зовсім опустилися до пересічного рівня. Фрідлі навіть пощастило запросити самого Караяна подиригувати в нас, а тепер він протегує Мондшайнові, одне слово, прагне принаймні повернути нашому місту, добряче спотвореному його ж таки ново— та перебудовами, сяку-таку славу музичного центру.
Фрідлі впізнав мене відразу. Ранок, як я вже згадував, видався теплий, віяв сухий вітер, ми сиділи в тому затишному кафе тісно один побіля одного, мовби сковані й заворожені сонною обстановкою, і я наче прилип до Фрідлі. Він був у дуже доброму гуморі, одну по одній вмочав булочки у каву з молоком, чашка за чашкою, усе пив і їв, гучно сьорбаючи й плямкаючи, і кава бурими патьоками стікала по його шовковій краватці та білій сорочці.
Причиною його радощів було одне жалобне повідомлення у нашій все-світньовідомій місцевій газетці. Господу богові було вгодно внаслідок трагічного нещасливого випадку "покликати до себе незабутнього нашого чоловіка, батька, сина, брата, дядька, зятя і свояка Отто Еріха Куглера, що його життя було сповнене любові".
— Ваш ворог? — поцікавивсь я.
— Мій товариш.
Я висловив співчуття.
— Мабуть, захотів побачити на небі Хамелеона й увігнався в дерево, отой наш славний, добрий, любий Куглер,— радісно розповідав Фрідлі, посьорбуючи каву й жуючи булочку. — Покотивсь у вічне життя! 1
— Шкода,— мовив я.
— Побачили б ви його "фіат" — млинець із бляхи!
— Жах!
— Доля. Всі ми смертні.
— Звісно.
— Юначе,— сказав Фрідлі,— ви, бачу, анітрохи не здогадуєтесь, що означає цей удар долі для моєї скромної особи!
Я таки не здогадувався. А гладка "скромна особа" сиділа й по-дружньому витріщалась на мене.
— У Куглера залишилася вдова,— пояснив Фрідлі. — Чарівна жіночка.
Мені все стало ясно.
— І ту чарівну жіночку ви тепер хочете взяти заміж?
Архітектор Фрідлі похитав тією частиною свого жиру, де, як я міг здогадатися, була голова.
— Ні, юначе, я хочу взяти заміж не вдову, а дружину її коханця. Теж розкішна жіночка. Дійшло? Все дуже просто: щоб узяти вдову, коханцеві доведеться розлучитись, а я тоді візьму його дружину.
— Суспільна арифметика.
— Дійшло!
— Але ж тоді вам теж доведеться розлучитись,— нагадав я йому, вже сподіваючись у душі, що й сам поживлюся на цьому ділі.
— А я вже. Тиждень тому. Вп'яте.
Знову невдача.
Кельнер приніс іще булочок. Через площу саме перебігав цілий клас — самі дівчатка, декотрі з кісками, декотрі — вже як дорослі жінки. Кілька з них поставали перед кінотеатром і задивилися на афіші. Фрідлі стежив поглядом за тим гуртом.
— А ви той самий дивак адвокат, що влаштував собі контору в мансарді на Шпігельгассе? — запитав Фрідлі, розглядаючи дівчаток.
Довелося відповісти ствердно.
— Вже пів на десяту,— повідомив він, ошкірив в усмішкі зуби й провадив далі: — Не хотілося б здатися вам нетактовним, ІІІпет,— я ж бо людина чемна,— але моє тонке чуття підказує мені, що сьогодні ви ще не були в своїй конторі.
— Вгадали,— відповів я. — Ваше тонке чуття вас не обмануло. Я піду туди десь через годинку чи вже й після обіду.
— Атож. Мабуть, уже після обіду.—Фрідлі звів на мене, пильний погляд. — А знаєте, любий Шпет, ваше прізвище вам личить1. Сьогодні я з сьомої ранку до без десяти дев'ятої протовкся на одному будівельному майданчику,— скромно провадив він. — Я заробляю мільйони. Ну нехай. Завдяки тому, що будую, спекулюю. Гаразд. Але ж за всім цим стоїть робота, дисципліна, хай йому чорт! Я п'ю, як не в себе, це правда, одначе щоранку я ж беру себе в руки!
Фрідлі, ця гора сала, по-батьківському обняв мене за плечі.
— Любий мій Шпет,— ніжно повів він далі, сповнений глибокого масного почуття, дихаючи на мене духом кави і струшуючи з обличчя та рук крихти булочки. — Любий мій Шпет, я хочу, щоб ви нарешті почули щиру правду: початок дається вам явно важко. І не пробуйте замилювати мені очі. Причина проста: ви не трапилися серйозній людині. Адвокат, який о пів на десяту ще не сидить за столом, для солідної ділової людини — порожнє місце. Не моє діло докопуватись, що ви за один,— на ледащо ви, здається, не схожі,— але до справжнього сальто-мортале в повноцінне людське життя ви поки що не готові. І знаєте чому? Бо не вмієте показати товар із кращого боку. У вас ні постави, ні черева. Мати за плечима науку — це діло непогане, але добрі оцінки на іспитах нікому, крім викладачів, не потрібні. Робочий стіл — це ще не все. Засідайте собі за ним скільки завгодно, клієнти самі до вас не побіжать. І правильно зроблять. А чого їм бігти? Ні, голубе мій, розчаровуватись вам теж нема чого, "фольксваген" і мансарда — це ознаки не тільки соціального, а й до певної міри духовного убозтва. Не ображайтеся на мене. Я не проти добропорядності чи там скромності, але коли ти адвокат, то треба, щоб під тобою земля двигтіла. Що вам потрібно насамперед, то це солідне приміщення під контору. Бо з вашим голубником далеко не заїдеш, туди до вас ніхто не полізе. Кінець кінцем люди йдуть до адвоката, щоб судитись, а не ставити спортивні рекорди. Одне слово, так далі не піде, і я хочу дати вам шанс. Приходьте завтра о сьомій ранку до мене в контору, прихопіть із собою чотири тисячі, а тоді ми оглянемо з вами кілька пристойних приміщень на Цельтвег.