а) Старий Кнульпе. Цей трапився мені біля поштової скриньки. Я саме хотів був укинути свого листа з відмовою, але Кнульпе випередив мене й заходився ретельно запихати до скриньки один по одному листи — цілу паку. Старого, як завжди, супроводжувала дружина. Професор Карл Кнульпе був майже два метри заввишки, змарнілий — здавалося, самі кістки та шкіра, як ото в проповідника Сімона Бергера (тільки професор не мав бороди), на вигляд здичавілий, брудний, влітку і взимку в накидці й береті. Дружина його була така сама на зріст, теж змарніла, на вигляд теж здичавіла й брудна і також цілий рік не скидала накидки й берета, отож багато хто й не думав, що це дружина професора, а приймав її за його брата-близнюка. Обоє були соціологи, дуже відомі в своїй галузі. Та хоч як нерозлучно трималися Кнульпе в житті, у науці вони були смертельні вороги, і між ними часто доходило до жорстоких публіцистичних сутичок. Він був великий ліберал ("Капіталізм як духовна авантюра", вид-во "Франке", 1938), вона — палка марксистка, відома під псевдонімом Мозес Штее-лін ("Марксистський гуманізм по цей бік", вид-во "Ойропа", 1939); на обох політичний розвиток позначився однаково: Карл Кнульпе не одержав візи до США, Мозес Штеелін — до СРСР (він різко висловлювався проти "інстинктивних марксистських тенденцій" у Сполучених Штатах, вона — ще різкіше з приводу "дрібнобуржуазної зради" Радянського Союзу). Висловлювалися. На жаль, доводиться вдаватись до форми минулого часу: два тижні тому вантажна машина фірми Штюрцелера, що зносить старі будівлі, обох роздушила. Згідно із заповітом тіло професора відвезли на кладовище, а тіло його дружини — до крематорію, що завдало неабиякого клопоту з похороном.
— Доброго здоров'я! — звернув я на себе увагу, все ще тримаючи в руці листа до Колера.
Професор Кнульпе на моє привітання не відповів, а тільки невдоволено зиркнув на мене згори крізь свої запорошені окуляри без оправи. Його дружина (в таких самих окулярах) теж промовчала.
— Я не певен, пане професоре, чи ви ще пам'ятаєте мене,— сказав я трохи збентежено.
— Чого ж,— озвався Кнульпе. — Пам'ятаю. Вивчали юриспруденцію і байдикували в мене на лекціях із соціології. Ви нагадуєте мені вічного студента. Іспити поскладали?
— Вже давно, пане професоре.
— Стали адвокатом?
— Так, пане професоре.
— Молодця, молодця. Мабуть, соціал-демократ, еге?
— Трошки, пане професоре.
— Сумлінний раб капіталу, еге? — підпряглася пані Кнульпе.
— Трошки, пані професоре.
— Видно, вам щось гнітить душу, — вирішив Кнульпе.
— Так, пане професоре.
— Проведіть нас, — мовила вона.
Я рушив з ними. Ми пішли в бік "Павичів". Листа я так і не вкинув — просто забув про нього. Але ж у місті ще багато поштових скриньок!
— Ну? — озвався професор.
— Я був у почесного доктора Ісаака Колера, пане професоре. У в'язниці.
— Так-так. Навідали нашого розвеселого вбивцю. Ох-ох-ох... А він що — викликав і вас до себе?
— Атож.
Отак вони мене й розпитували — то він, то вона.
— Він і досі щасливий?
— Ще й який!
— І досі сяє?
— Ще б пак!
Ми проминули ще одну поштову скриньку. Я, власне, хотів був нарешті зупинитись і таки вкинути листа з відмовою, але старі простували далі, ні про що не здогадуючись, поквапно й розгонисто. Я мусив аж бігти підтюпцем, щоб устигнути за ними.
— Колер мені розповідав, пане професоре, що ви прийняли від нього досить дивне замовлення,— промовив я.
— Дивне? Чому дивне?
— Пане професоре, поклавши руку на серце: адже те, що Колер хоче вивчити наслідки власного вбивства — це ж просто казна-що! Ні сіло ні впало застрелює серед білого дня людину, а тоді ще й замовляє соціологічні дослідження — так, мовляв, можна осягнути реальну дійсність!
— Але ж її справді можна осягнути! І досить глибоко.
— І все ж таки тут щось не те. Якась чортівня! — вигукнув я.
Кнульпе аж зупинилися. Мені забило дух. Професор протер свої окуляри без
оправи й підступив до мене так близько, що я мусив дивитися на нього знизу вгору, а він на мене — згори вниз. Потім Кнульпе надів окуляри знов. Він дивився на мене витріщеними очима, його обурена дружина — так само. Нарешті вона підійшла ближче до чоловіка, а заразом і до мене.
— За цим стоїть наука, юначе! Наука і більш нічого. Вперше в історії трапляється нагода методично досконало дослідити й вичерпно висвітлити наслідки вбивства в буржуазному суспільстві! І це — завдяки нашому шляхетному й багатому вбивці. Шанс неймовірний! На поверхню спливуть досі невідомі обставини і зв'язки! Родинні, професійні, політичні, фінансові, мистецькі. І не дивно. У цьому світі все пов'язане, як і в нашому рідному місті. Люди спираються одне на одного, протегують одне одному, і коли спіткнеться один, дають сторчака десятки — тим-то в нас багато хто й опиняється під ногами. Я оце саме з'ясовую, що дало вбивство нашій шановній альма-матер. І це тільки початок!
— Вибачте, машина!
Я потяг обох на тротуар, бо від збудження вони посходили на дорогу, і таксистові довелося різко загальмувати. У машині було повно пасажирів, і стара жінка в утиканому паперовими квіточками капелюшку вдарилася головою в лобове скло, а шофер грубо вилаявся з вікна. Ні пан, ні пані Кнульпе навіть не зблідли.
— Дарма,— кинув професор. — 3 погляду статистики нема аніякісінького значення — попадемо ми під колеса чи ні. Головне зараз — доручення, головне — наука!
Та пані Кнульпе була іншої думки.
— А мені було б шкода,— заявила вона.
Таксі поїхало далі. Кнульпе знов повів мову про свої соціологічні дослідження.
— Вбивство —це вбивство, певна річ. Одначе для науковця це — феномен, і його, як і будь-який інший феномен, треба вивчити. Досі наука обмежувалася тим, що з'ясовувала причини, мотиви, умови, обставини. Тепер я повинен узятися до наслідків. І тут я дозволю собі заявити таке: це вбивство — просто щастя для альма-матер, щастя для всього університету. У мене в самого руки сверблять, так би мовити, щось таке втнути. Звісно, з приводу цього лиходійства можна тільки пошкодувати, проте смерть Вінтера залишила по собі несподівані проломи, і крізь них повіяло свіжим вітром, новим духом. Стає очевидним таке, чого й у голову не вбгаєш. Наш любий небіжчик був палицею в колесах, відсталим елементом. Ще сам Шекспір сказав: "Зима тривоги нашої" 1. Та я не схильний ні до святотатства, ні до банальних жартів. Я просто називаю речі своїми іменами, юначе, наводжу факти. Факти — і більш нічого!