• ДОСТОЇНСТВА — ВАДИ
• МИНУЛЕ — МАЙБУТНЄ
• ТРИ ДОПОВНЕННЯ до цієї книжки
ВУЛИЦЯ
Не всі люблять вулицю і не всі однаково нею ходять.
Я знаю хлопчика, якого мама мусила просто гнати на вулицю.
— Ну, вийди ненадовго.
— Навіщо?
— Прогуляєшся трошки.
— Куди?
:— Купиш мені те-то й те-то.
— Та я не знаю де, та я, може, й куплю погане.
Хлопчик і розумний, і веселий, і зовсім здоровий, а воліє сидіти вдома.
— Не люблю тинятися знічев'я,— каже.
Бувають такі, котрі, звичайно, і підуть, та тільки з мамою або з кимось із дорослих. Або з приятелем, який скаже, куди йти.
— Не люблю ходити сам.
А бувають і такі, котрі неохоче ходять з дорослими, їм навіть товариш не потрібен.
— Найприємніше ходити самому.
Можна зупинитися там, де хочеться, і дивитися скільки вподобається.
Різні бувають люди на світі: один любить саме те, що іншому неприємне; кожен хоче, кожного цікавить щось своє.
Один любить головні вулиці з великим рухом, де багато людей і машин, а іншого шум і товкотнеча дратують. Один любить знайомі вулиці, а інший вибирає те, де ще ніколи не був. Любить ходити на річку, іде за місто.
— Я уявляю, що я мандрівник, відвідую незнайомі міста й далекі країни,— каже хлопчик.
Один приглядається до всього, а інший ходить, замислившись, і навіть не помічає, що довкола. Такому все одно, чи йде він повз високі будинки з красивими вітринами, чи повз старі дерев'яні халупи.
— Коли ходжу по місту, в мене більше різних думок.
Так, справді: не побачиш — не подумаєш.
Побачив жебрака — і думаєш про бідних; побачив похорон — думаєш про тих, хто помер; побачив каліку, сліпого, п'яницю — і думаєш про те, навіщо люди п'ють горілку і курять цигарки; побачив офіцера — замислюєшся про війну; тут скандал чи бійка, там поліцейський веде злодія...
Комусь хотілося б обговорити все з приятелем, а цей воліє сам собі ставити запитання і сам відповідає.
— Люблю дивитися на вітрини.
Зупиниться перед книгарнею, кондитерською, кінотеатром, квітковим кіоском, перед магазином канцелярського приладдя, порцелянових виробів, перед годинникарем чи шевцем.
А декотрі знають, де продаються спорттовари чи велосипеди, фотоапарати, поштові марки, радіоприладдя. І юрмляться тільки тут.
У одного в кишені немає ні копійки, а йому байдуже, а хтось краще вдома сидітиме, ніж піде на вулицю без грошей.
Один каже:
— Навіщо мені гроші? У мене все є. Нічого мені не треба.
А інший:
— Яка втіха дивитися, коли не можна купити?
Один любить і вміє купувати, іншому соромно, не хочеться. Один купує завжди в одній і тій же крамниці й навіть не думає, що десь може бути дешевше й краще, а інший купує щоразу в новому місці, щоб порівнювати.
— Давай зайдемо, спитаємо, скільки коштує.
— Іди сам, я почекаю біля крамниці.
Один купує лише тоді, коли треба, і лише те, що треба, а іншому хочеться мати все нове, що вперше бачить.
— Навіщо тобі це?
— Побачимо, може, знадобиться.
Дорослі кажуть, що діти витрачають гроші на ласощі. Так, звичайно, тільки не всі діти й не завжди. Один любить фрукти й не любить цукерок; інший взагалі ніколи нічого не купує з їжі, зате хоче, щоб у нього були гарні фарби, або циркулі, або малюнки, солдатики, книжки, або довго збирає гроші на одну, зате дорогу річ. Або витрачає всі гроші на кіно.
Неправда, буцімто діти люблять ходити на кінофільми, на які дітей не допускають. Я знаю хлопчика, який ходив у кіно раз на тиждень, але щодня проглядав кадри реклами, щоб не потрапити помилково на фільм про кохання.
Вулиця вимагає знання багатьох правил життя. Діти, які проводять щодня по багато годин на вулиці, знають їх. Тільки прошу не думати, що це вуличні хлопчаки.
Звичайно валять в одну купу: "газетярі, вуличні хлопчаки".
І думають, що газетярі — це зіпсовані хлопчаки, які курять цигарки й, говорять погані слова.
Ні. Вуличним може бути хлопчик, за яким удома навіть дуже стежать і неохоче пускають самого. Та досить йому вирватись на вулицю, він наче з глузду зсувається. Йому здається, що в юрбі можна робити все, що заманеться, в голову лізуть різні злісні витівки. Штовхає, зачіпає й хуліганить, усе вишукує, яку б іще штуку утнути і втекти. Підбере собі такого ж товариша чи товаришів і разом з ними ніби навмисне хоче, щоб усі бачили, що він хуліган. І тупо й злісно сміється, коли вилає когось чи налякає.
Я знаю тихих і порядних газетярів, котрі й мусять, та не люблять проводити щодня багато годин на вулиці.
"Ах, щасливець!" — думає про них вуличний хлопчисько, за яким наглядають батьки.
Ні, тяжка, неприємна й небезпечна праця маленького газетяра. Через кілька днів від біганини і крику починаєш стомлюватись. Болять ноги, надсаджено горло. Турбуєшся, як би продати газети, і боїшся загубити гроші, і як би їх не вкрали, й не підсунули фальшиву монету, і як би не помилитись, даючи здачу, і не потрапити під машину чи трамвай. Газетярі перебігають вулицю швидко й спритно, проте обережно, напружуючи увагу.
У школі неуважний одержить лише погану оцінку, а тут хвилинна неуважність — і каліцтво на все життя.
Юні газетярі і продавці цукерок це розуміють і знають правила, які для їхніх щасливих ровесників лишаються таємницею. Знають, як уникнути нещасливого випадку і зустрічі з нечесними людьми: адже пройдисвітів і авантюристів у великому місті завжди вистачає. Кажуть навіть, що є люди, які крадуть дітей.
Один хлопчик розповів про таку свою пригоду.
Стоїть він біля кіно і розглядає афішу. До нього підходить великий, уже майже зовсім дорослий хлопець і питає:
— Ходімо в під'їзд, хочеш, я тебе безплатно проведу?
Гаразд, пішли вони в під'їзд.
— Знімай чоботи, ми підемо чорним ходом.
Зняв дурник чоботи.
— Давай потримаю.
Привів у якісь сіни.
— Стривай, я піду подивлюся, чи відкрили кінозал.
Пішов і, ясна річ, не повернувся.
— Довелося мені йти додому босщм. Я до дядька побіг, боявся, мама відлупцює.
Ще одна оповідь (вже іншого хлопчика).
— Якийсь добре одягнений пан спитав мене, чи не хочу я заробити злотий, дав листа і звелів віднести на п'ятий поверх. Іду я з листом, стукаю, двері відчинив якийсь здоровань схожий на бандита, глянув на конверт і як затопить мені в пику, і штовхнув мене, я мало зі сходів не скотився. Я навіть не знаю, що в цьому конверті було. А того, хто дав мені листа, я більше не бачив.