Треба визнати, що ми не зустрічаємо в дітях ні щирості, ні довір'я. Діти неохоче говорять нам про те, що думають і відчувають насправді. Неохоче діляться труднощами і сумнівами, мріями і помилками.
Цей не хоче говорити, боїться, що його висміють, стануть кепкувати над тим, що для нього серйозно й важливо.
А той і хотів би сказати, та не знає, як почати.
Оце й важко, говорити про те, що найбільше цікавить.
— Як дивно!
— Що дивно?
Все. Все, що ти розумієш і про що забуваєш. І як людина засинає, і що їй сниться, і як прокидається, і що було й не вернеться, і що буде. І спогади, і пам'ять, і мрії, і наміри, і рішення.
Помиляються дорослі.
їм здається, що в дітей тільки майбутнє, а минулого нема.
їм здається, що діти не хочуть думати про майбутнє і про це майбутнє з ними треба часто говорити.
— Коли я був маленький,— каже дитина.
— А тепер ти великий? — І дорослі сміються.
Це ж неприємно!
Мені здається, старий охочіше розповідає про своє ди— і тинство, ніж самолюбива дитина. Немов це щось ганебне.
Можливо, це тому так, що дорослі частіше нагадують дитині про те, що у неї в минулому було невдачею, помилкою, непорозумінням. І з гордістю кажуть:
— Тепер ти вже старший.
Часто дорослі дивуються:
— Як він пам'ятає! І звідки він це пам'ятає?
Дивуються, що пам'ятає людей, події і розмови, про які
самі вони, дорослі, забули.
А мене це зовсім не дивує.
Найкраще пам'ятаєш те, що бачиш, чуєш або робиш уперше. Вперше живеш у місті чи в селі, вперше їдеш залізницею, пливеш на човні, твоя перша фотографія, вперше в горах або на морі, у цирку, в театрі, перший день у школі, перший твій товариш. І
Та якщо вперше ти щось робив давно, а потім робив це І ще багато разів, усе змішається, переплутається, але дещо від кожного разу лишиться — і ось спогад готовий.
Що означає пам'ятати й забувати? Чому іноді важливе забуваєш, а якусь дрібницю пам'ятаєш, часто забуваєш, що було недавно, а пам'ятаєш, що було давно? Один спогад ясний, а інший невиразний, наче в тумані. Чому згадалося саме зараз?
Ніхто ие пам'ятає, коли він уперше побачив собаку. Так, але він її вже знає. Він бачив великих собак, маленьг і них собак, білих і чорних, лягавих і хортів, пуделів і моїіг і сів, старих собак і сліпих щенят, собак, які стояли або га— І нялися один за одним, і тих, з якими він грався. Собака, який зловив муху, веселий і злий, собака, який полизав, загавкав, ходів укусити, вкусив. Голодний собака—^хворий— змерзлий — з покаліченою лапою. Зустріч собаки з кицькою — собака на ланцюгу, собака, що попав під машину.
"Тепер я вже уявляю, тепер я вже розумію, тепер я вже знаю, вже не боюся, вже для мене не таємниця".
Спогади — це наш досвід. Вони вчать людину, що робити, чого уникати. І кожен придивляється, приглядається, потім зустрічає щось нове, інше. Пам'ятаєш, забуваєш, знову пригадуєш.
Скільки я в дитинстві падав, скільки пережив прикрих несподіванок, сорому й страху, перш ніж дізнався, що ріже, пече, що таке ножик, скло, молоток, листове залізо.
Відомості, почерпнуті від батьків і товаришів, у школі і з книжок, те, що я бачив, чув, прочитав,— усе це, разом узяте, складає минуле, веселі й сумні спогади; все це диктує мені правила життя на тепер, на сьогодні.
І лише потім на майбутнє.
Декотрі діти пишуть щоденники: щодня занотовують, що сталося. Багато хто кидає це діло, адже писати важко, а кожен день приносить стільки нового! Інші роблять інакше: записують у зошит найменування міст і вулиць, які вони взнають, назви прочитаних книжок, імена знайомих і друзів. Це ніби рахунок минулого, підсумок набутого досвіду.
Чи правильно чинять дорослі, повсякчас лякаючи тим, іцо буде?
"Буде важко, буде погано... Ти мусиш звикати... мусиш навчитися... через десять — дванадцять років..."
Можливо, діти не дуже навіть цьому вірять. Адже дивно подумати, що ти будеш таким, як батько. Діти уявляють собі це якось інакше.
Ах, мрії юності!
Приємно в затишній кімнаті чи в постелі думати про те, що колись буде. Мріяти про мандрівки і пригоди, що ти славнозвісний полководець, або що роздаєш гроші бідним, або що ти вчений, поет, співак чи скромний, проте всіма шанований і улюблений вчитель.
Уявляєш, що не все вдавалося зразу, а що були й перешкоди, і труднощі, навіть боротьба і небезпеки. Але у мріях перешкоди тільки приємні, завдяки їм казка, яку розповідаєш собі, довша, а перемогти можна будь-якої хвилини, і все скінчиться добре.
Якось я запитав у класі, ким хто хоче бути. Один хлопчик сказав:
— Чарівником.
Усі засміялись. Хлопчик знітився й додав:
— Я буду, мабуть, суддею, як мій тато, але ж ви питали, ким я хочу бути?
Саме такий сміх, а потім і прізвиська привчають до нещирості і потайності. Адже кожна мрія ніби чарівна казка.
А мрії корисні й важливі. Людина не зразу знала, до чого себе готувати. По-різному прикидала, з десяти різних вигадок складаючи одну програму життя.
Яка різниця між мрією і програмою?
Мрія — це відпочинок, утіха, вона не накладає ніяких зобов'язань. Люди кажуть:
"Витає в хмарах, будує повітряні замки, прагне дістати зірку з неба".
Так, так! Летить на літаку фантазії, думає, забавляючись, про те, чого немає, піднявши очі до зірок. Переживає, прагне. Саме так. І доростає до програми, яка серйозна, сувора, яка вимагає й зобов'язує.
Програма — це ніби клятва, присяга біля прапора життя.
Людина вирішила, рушила і йде до мети повільно, але впевнено.
— З географії в мене п'ятірка, я вчу іноземні мови, розглядаю карти, атласи, знайомлюся з містом і його околицями, читаю пригодницьку літературу і про різних людей та про звірів. Я буду мандрівником.
— Я охоче розмовляю і граюся з малюками. Терпляче відповідаю на їхні запитання, пояснюю, розтлумачую, допомагаю і вислуховую їхні скарги. Я люблю свою.маленьку сестричку (або брата). Розповім сестричці казку, покажу малюнки, дам почитати свою книжку — лагідно і спокійно. Я буду вчителем.
— Я стараюсь пізнати свої вади й достоїнства. Людина зухвала не може бути ні полководцем, ні пілотом, ні вихователем. Я хочу бути справедливим, точним, розважливим. хоробрим, дисциплінованим, правдивим.
— Я хочу мати сильну волю.