Шевченко віщував відбудування — після грізного суду над неправдами, в час мирности і злагоди. Відновиться богоданий стрій і одна сім'я: в кожній хаті, в кожному народі і цілому людстві.
Можливо, в мрії Кобзаря є пророчий зміст, який здійсниться в нас після совітчини і після очищення країни від комуномосковської скверни.
Шевченків шлях життєвпорядження тисячократяо справедливіший і людяніший, мудріший і життьовіший, ніж весь комунізм з його чорнокниж-ницьким гамузом, в зростаючому озвірінні, серед злиднів і страхів, з якими постійно гноблять народ в Україні.
Комунізм криє в самому єстві своєму демонічну ненависть до людської душі, створеної по образу Божому, вірної цьому образу і вільної від тиранів і їх омани.
Часом комуністи говорять про "гуманізм" і людяність. Але що з того казання, коли людину вони терплять, як приємну їм — доти, поки ступайствує в їх "лінії", а тільки відхилилася, тоді люто мучать, ніби тварину, і вбивають. Був "гуманізм", а вмить змінився на звіризм і замучив.
Немає в цьому жодного справжнього гуманізму; є тільки психологія розбійницьких ватаг, які схвалюють, поки свій.
Немає в цьому нічого також від правдивої любови, при якій люди терплять незгоду і навіть повну протилежність політичного і всякого іншого переконання — в ближніх: терплять ради них самих, люблячи і бережучи від лиха.
Напроти всякого чорного ненависництва засвічено в "Кобзарі" добрий світильник.
Мені ж, мій Боже, на землі Подай любов, сердечний рай! А більш нічого не давай!
Шевченко передусім і над все був поет-пророк цього сердечного раю.
Назавжди зберіг безмежну пошану і благоговіння перед "апостолом правди і науки", Павлом, послання якого прийняв живим джерелом для всього життя. На весь "Кобзар" відсвітилась мова апостола, який писав про себе, що коли б говорив усіма мовами людськими і ангельськими, а не мав любови, то був би порожня мідь дзвенюща, і коли б мав дар пророцтва і всі тайни бачив, маючи всі знання і силою віри пересував гори, то був би ніщо без любови.
І далі в апостола — провидницьке застереження проти омани, на якій тепер будують комунізм, проголосивши, що, мовляв, конфіскація і клясова ненависть, боротьба і знищення одних другими принесе добро і користь, зміст існування і щастя, через СОЦІАЛІЗМ, за який прихильники віддають життя. Не пренесе! Не буде ні щастя, ні зиску, ні справжнього змісту від пожертви.
Ось — провісне повчення Павла:
"Якщо я роздам весь маєток мій і віддам тіло моє на спалення, а любови не маю, нема мені в тім ніякої користи".
Святий мудрець бачив, що без любови неможливо збудувати ні жодного тривалого ладу в тутешньому житті: в родині, суспільстві, людській свідомості, — ні цінности життя вічного.
Без неї воцаряться сили, які, озброївшися ненавистю і мстою, зруйнують правду людських відносин, зрушать їх в зловорожу безладність і втоплять серце в безодні беззаконня, в глибині гріхів.
Від апостола знав це поет, маючи серце зряче на правду.
Тому в своєму творі, як провісник "сердечного раю", він засвітив коштовний світильник, для народу і кожної душі, взявши запальну іскру від благовісника, від його науки:
"Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не звеличується, не гордиться; не безчинствує, не шукає свого, не дражниться, не мислить зла, не радіє неправді, а співрадується істині... "
(І Коринт. 13: 4-6)
Шевченко сам жив світлом цієї науки і хотів ним перемогти всяку злобу і неправду. Хоч він і сам гнівався, часом — дуже! і картав і кляв "неситих" царів, але це почуття не було в його справжній натурі. Викликане нелюдяністю тиранів, воно вибухало і перегоряло, вимовляючися в нових віршах. Тоді знов, іноді зразу ж через хвилину, як видно з тих віршів, приходило — світилося почуття любови, властиве і природне поетові.
Вже наставала особлива лагідність після душевної грози — в стишеному стані, як також в природі після грози, квіти доброго почуття цвіли ще ясніше і ласкавіше: в такій зворушливій доброті, що, вся зрошена сльозами, проникне навіть і в камінне серце.
Поетові було призначення: нас, ожорсточених вкрай, підготувати до сприйняття апостольського світла, що перемінить людство; світла, що приходить від страстотерпного серця Христового — сонця видимих світів і невидимих.
Ми, слабі духовним зором, ще не годні сприйняти його в повній силі з першого джерела.
Тому дано передвісника нового життя, який в "Кобзарі" повів нашу думку і на прикладах живих показав: як діє світло істини.
Неначе срібло куте бите І семикрати перелито Огнем в горнилі, — словеса Твої, о Господи, такії, Розкинь же їх, Твої святії, По всій землі. І чудесам Твоїм увірують на світі Твої малі, убогі діти!
Те слово, Божеє кадило, Кадило істини. Амінь.
Якраз цього автора "Кобзаря", апостольського учня і провісника духовної людини, бояться і ненавидять т. з. "войовничі безбожники".
З великим поспіхом і тривогою вени закривають постать християнського поета накладками, склепаними з мітів-підробок. Але враз, після війни, крізь великі розколини в бронзовій темниці, просвітлився знов справжній образ поета-речника Христової правди: в огненному пурпурі, побарвленому кров'ю від ран серця.
Починається хід його, з мечем духовним, через степи і ріки, гори і долини, і вже силу його зброї відчувають супостати на своїх злих легіонах.
Пророча передбачливість поета зросла від його величезното духовного досвіду і від життьового терпіння.
Звідси ж правдиві вирішення справ, перед якими передова думка в Росії стояла — вагаючися.
Мусимо означити супроти всіх мітів, дійсне значення Шевченка як громадського провідника: він був прикладом і вчителем боротьби для діячів не тільки України, а всього східнього слов'янства.
Щоб переконатися, досить пригадати картину тодішнього становища в суспільстві, — її подав геній аналітичного письменства, Ф. Достоєвський, в своєму "Щоденнику" за 1873 рік, розбираючи зміст Пу-шкінського "Євгенія Онєґіна".
Отже, читаємо:
"Ми зрозуміли, що і ми можем бути європейцями, не по одних тільки кафтанах і напудрених головах. Зрозуміли і не знали, що робити. Потроху ми стали розуміти, що нам і робити нічого".