Перші християни: гебреї, римляни, греки та інші, вмирали в страшних тортурах, але не згоджувалися вчинити те, що становило дуже грішну неправду для них: вкинути кілька зернин пахощу в жертовний огонь перед статуєю цезаря, бо це було знаком признання його за божество.
Численні тисячі прихожан і священиків прийняли в Україні мученицьку смерть, відмовившись відступити від Ісуса Христа.
Ця прикмета народної вірности правді, понад всі нещастя, муки і саму смерть, знайшла собі могутній вираз в характері Шевченка, і визначила його долю.
Його догранична вірність правді висловилася через "Кобзар", від поеми до поеми, проймаючи їх, як живий огонь, що породив їх зміст, красу і дужість. Без неї для Шевченка весь світ позбавлений сенсу існування.
Чи буде правда між людьми? Повинна буть, бо сонце стане І осквернену землю спалить.
Якраз тут кордон розділяє Шевченка і теперішніх радянських поетів, які на всі очі бачили "масовий терор" і тепер бачать, але вицвірінькують оди, прославляючи зло; відрами в поезії вергають запашну смолу, воскурячи кожному супостатові.
До речі, Шевченко ж винайшов чудові "захалявні" книжечки: для поезій, звернених проти гнобителів і їх людоагубної химери, призначеної заміняти собою правду.
Дію химери передбачали великі письменники-яс-новидці: Ґете, Гоголь, Бальзак, Достоєвський, Герг цен, Толстой, Франко та інші.
В 1852 році Г. Фльобер записав висновок від спостережеш" над соціялістами, своїми сучасниками:
"На думку СОЦІАЛІСТІВ, ідеалом держави являється якесь величезне чудисько, що поглинає всяку індивідуальну діяльність, всяку особистість і думки... в глибинах цих вузьких ду-шиць таїться чисто жрецька тиранія: "необхідно все урегулювати, все переробити, все перебудувати на нових началах" тощо. Нема такої глупоти, нема такого пороку, який би не був причетний до їх мріянь".
Для Івана Франка таким облудним чудиськом була комуністична теорія про боротьбу клясів і пролетарську диктатуру. Він, скартавши марксистів за неї, як облудників, подав вірний прогноз: що комуністичні державці матимуть жахливішу владу над життям і долею мільйонів, ніж найпонуріші деспоти в історії.
Письменники, що стояли на сторожі коло шляхів народної волі, крізь замовлений морок десятиліть і цілого віку прочували і проваджували образ неправди, як чудиська; попереджували про його чорну дію.
Вчили вірности істині.
В поетичній філософії Шевченка є струнка єдність думок і уявлень, які багатьма змістовими сполуками скріплені так міцно, що неможливо розділити: ніби в кутових "замках" будівлі, в'яжуться скрізь.
І що найприкметніше — кожна висока вартість життя неодмінно виведена в "Кобзар!*— від волі і сили Творця.
Встань же, Боже, суди землю І суддей лукавйк, На всім світі Твоя правда І воля і слава.
"
Жива правда У Господа Бога. В світлі того вічного зв'язку, омріяно дарованість цінностей життя — вільній вітчизні.
В своїй хаті своя й правда І сила і воля.
За цю мрію, найдорожчу серед всіх, поет офірував власну долю і навчив цьому багатьох інших.
Борітеся, поборете!
Вам Бог помагає.
За вас сила, за вас воля
І правда святая.
Кобзар постійно вчив розуміти могутність і рятівничість віри, з сяйвом якої сполучив усі свої надії на відновлення духовних основ життя в звільненій вітчизні. Всюди — це ствердження і наголос, також і в поемі російською мовою:
В ком веры нет, надежды нет, Надежда — Бог, а вера свет.
("Тризна", 1843)
У Бога правды и свободы Всему живущему просил.
О Боже! сильный и правдивый, Тебе возможны чудеса.
В молитві прямими словами означено, що правда — від Бога.
И долу правду низведи ...
Шевченкова віра в богоданість правди висловлена також постійною, через весь "Кобзар", метафорою "сонця правди" (з поеми "Єретик" та інших творів). Це — вираз чудесности походження і дії самої правди як джерела духовнного сяйва, джерела, утвердженого Вищою Силою.
Круг найвищих моральних понять, принципів, уявлень будується в "Кобзарі" навколо свого єдиного центру — Божого провиду, сили всетворчої і все-визначальної.
Від цього осередку і всього круга перших вартостей, який від нього виходить, будуючись його джерельністто і міццю, — далі, в певній послідовності, відкриваються інші цінності людського життя і також життя природи в "Кобзарі": краса, злагода, чистота, щирість, радісність тощо.
Шевченко позначив лад світовий в споконвічній зосередженості коло джерела і в мудрому розміщенні неоглядимого багатства: ніби навкруг сонця розташовується збір плянетного господарства з щедрістю його освітлення.
Знайдено, в ідеальному обрисі, стрій гармонійного і впорядженого буття.
Якраз цей стрій поруйнували на землі і розбили, розладили і знечестили сили злоби з вічної ночі і їхні слуги.
Розбійники людоїди Правду побороли, Осміяли Твою славу І силу і волю.
Вся боротьба Шевченка, протягом земного віку, присвячена відновленню цього заповідного світс-порядку.
При повному порушенні його ввижалася огненна катастрофа — для України: "в огні її окраденую збудять"; і для світу — сонце, ставши непорушно, спалить: небесна кара за розтління після відмови від правди.
Ми ще не знаєм певного і страшного ходу подій, попереджених цими передчуттями, як наслідків свідомого зламання світопорядку, через переступи багатьох людей і народів, не тільки царів і панства.
Через сто років поетичні передвістя і думки Шевченкові потверджуються в працях найвизначнішихмислителів сучасности.
Крістоф Довсон в своїй новій книзі ("Криза за-хіднього виховання") стверджує, що серцем цивілізації на Заході с християнська культура — здобуток від впливу християнської релігії на життя суспільства і його заклади.
Сьогодні загальна криза спричинена тим, що це серце не б'ється в осередді життя, де повинно бути, але тріпонеться на обводі його. Сама ж цивілізація нездужає своею світськістю і загрожена загибеллю через втрату "морального строю". Обмирщения привело до втрати і невизнання "спільної системи духовних вартостей".
Шевченко віщував про руїнників її в Україні:
Нема ні пекла, ані раю,
Немає й Бога, тільки я!
Та куций німець узлуватий ...
Дивно, з якою точною дослівністю повторюються в радянській пресі вислови тих самохвальних безвірників! — притакують Марксові, мовляв, обстежуєм космічні простори і там немає ні пекла, ані раю. Ніби світ невидимий можна помацати на височині кількох сотень кілометрів.