Шевченко ніскільки не заздрить їм! Хай беруть дукачі, таляри, плуги, кораблі, "всі добра землі" і всі похвали. То — минучі цінності, ради яких не ьарто мучитися і лити кров; краще витерпіти злидні і зневагу, вимолюючи в Бога цінності вічні, що мають значення для охорони чистого серця і посмертного життя душі.
Вже саме це проголошення поетове становить величезну моральну перемогу над течіями громадської думки, діячі яких кликали до кровопролитної ворожнечі ради "дібр землі". Ніде в Шевченка немає такого заклику! — було тільки провісти боротьби з кров'ю ради перемоги свободи, правди, справедливости, і для зруйнування лютої влади зла.
Поет був переконаний, що при встановленні "праведного закону", "святого закону", справу з справедливим розподілом засобів життя люди розв'яжуть як слід, стаючи небагатими і певбогими, в необхідній мірі, для життя. В останні роки поет знаходить дорогу найвищої моральної перемоги: в дусі Євангелії. Зброєю перемоги стає добротеорчгегь, діяльність "доброзиаедг/гциа:" розумів і рук.
Зло перемагається по-справжньому не злом, а добром.
Бо в серці кожної людини, навіть найбільш обі-зленої, є скарб, що не нищиться, — хоч занедбаний в темності гріхів, але непогасимий: образ Божий, від якого родиться відгук на добрий і саможертовний вчинок, виконаний з любов'ю.
Шлях євангельського порятунку — тільки цей шлях. Тут твориться нова земля; світло для її творення об'явлено в Нагарній проповіді; в цьому світлі перемогу здійснять "доброзиждущі" люди.
Шевченко став поетом-провісником заповіді: про "чистих серцем", що "побачать Бога"; про "ти-хих", що "опанують землю".
Від початку пильного вивчення Євангелії на засланні і до кінця життя Шевченко все більше проймається блаженним світлом цієї заповіді.
Тому в "Кобзарі" постійно проходить мотив ти-холюбности і чисгосерднооти смиренних людей — супроти неситости гордих.
Не тих удавано "тихих, кротких государів", що, подібно до римського царя Нуми (з віршу "Колись-то ще, во вірем'я оно"), все думає, "як би то скувать кайдани на римлян", і не тих удавано "тихих та тверезих, та богобоязливих (з поеми "Сон", "У всякого своя доля"), що підкрадаються і запускають пазурі в печінку.
Але справжніх "тихолюбців-евятих".
Поет клопочеться не тільки про них; — молить Бога також про зупинення "злоначинающих", про рятунок їх від гріха. Знаменні слова йдуть після благання за чистих серцем:
А всім нам вкупі на землі Єдиномисліе подай І братолюбіс пошли.
Це — молитва за всіх без винятку, всіх людей па землі, що повинні стати люблячими братами і жити в однодумності сім'ї.
Тут — найглибша відміна Шевченка від Маркса. Той другий дивився на немилі йому кляси тільки як на ворогів, що повинні бути повержені в кривавій боротьбі, придавлені диктатурою і зруйновані, включаючи сюди смертну розправу. Про порятунок ваіх, кого вважав ворогами, — автор "Капіталу" не думав. Думав про їх вигублення: він сам і кожен "ортодоксальний" послідовник, від головного, як Ленін, до служників-теоретиків із "сокирою".
Вони вживають топор, в теорії чи на практиці, тільки для перемоги партійного табору. І зацікавлені з приланцюгуванні авторитету Кобзаря до свого воза. Злегка почав Маркс, підкресливши в брошурі Драгманова вислів про Шевченка: "Більш, ніж хто інший, він заслуговує на звання народного поета." Але Шевченкова філософія життя становить протилежність до світогляду всіх "топорників". В "Кобзарі" стверджено, що кожна людина дістає від Бога чисту душу і праведне серце: для життя в добрі, правді, любові — між людьми, незалежно від всяких спонук і цілей матеріялістичного порядку, навіть в найшднесенішому значенні їх. Повинна зберегти святий дар супроти їхнього впливу, хоч би з ними зосередилися в одно всі багатства і втіхи світу або всі мотиви земної влади.
Бо душа і серце дані для любови людей до людей, в зреченні від всякого самодумства, протиставного Отцеві світів.
Ці погляди Кобзаря далекі від матеріялістичної доктрини "топорників", зокрема "революційних демократів". Але близькі до вчення зодчих Церкви Христової. Щоб переконатися, досить навести приклад: як ці погляди відбивають, — через різні сторони духовного життя XIX століття, — науку "в. Антонія Великого (ПІ-ІУ вв.); в його "Добротолю-бії" сказано:
Душа "знаходиться в природному своєму чині, коли перебуває такою, якою створена: створена ж вона вельми доброю і правою". "Коли ж вона відхиляється і спотворює чин, що його вимагає єство, тоді це називається злом в душі". "... Будем тільки охороняти себе від поганих помислів і зберігати душу свою Господу, як заклад прийнятий від Нього, щоб Він визнав її творінням своїм, побачивши, що вона така, якою Він її створив".
Шевченко постійно відчував і виспівував голос тієї первосвітньої душі, часом всієї —в чудесних коротких строфах.
Боже милий! Як хочеться жити
І любити Твою правду І весь світ обняти.
Доля всіх, добрих і недобрих, праведних і грішних, була предметом роздумів і клопотів поета: він всіх ставив перед конечністю — вернутися душею до первотворного стану в любові і правді. Шукав переміни і рятунку, а не погибелі для багатьох людей, які йшли чорною дорогою. Що писав митрополит-богослов Лнтоній про Достоєвського, не меншою мірою відноситься до автора "Кобзаря": "вище від всього і більше від всього він любив людську душу і її відродження" (Софія, 1921). Поет піднявся над обмеженнями ненависти і ворожнечі, — "весь світ" прийняв для братерської любови, перекреслюючи різницю між неворогами і ворогами, яких сам знав і сам обсипав пекучими картаннями.
Великі і живі істини відкривалися поетові в душевній боротьбі, після сполохів гніву на всякого мучителя людей. Найгорючіша суперечність гніву і милосердя вирішувалася в перемозі спокійного і тихого, радісного і побожного почуття, коли серце остаточно вкріплене в правді. Незадовго до кінця земної стежки Шевченко писав молитовні слова про врятування злоначинаючих.
На диво, тепер велетневі духу і переможцеві над власним гнівом чіпляють знаряддя комуністичного терору, невпинного і непогамованого, без проблиску найменшої іскри милосердя, обіцяючи панування тієї лютости аж до неозначеного і далекого "майбутнього".