З-посеред всіх поет виділяв подвижників і лицарів духу, борців за перемогу добра. Серце людське розітнеться духовною зброєю, "ножами обо-юдними", що виростуть з поетового засіву: засіву сльозами-піснями Ця зброя увінчується вицвітом.
Між тими Між ножами рута І барвінок розів'ється —
І слово забуте,
Моє слово тихоеумне,
Богобоязливе,
Згадається.
СИМВОЛІЧНІ значенням "ножі обоюдні", рівноряд-ні з мечами ободними — надсвітною зброєю праведних, — розітнуть знікчемніле серце.
Надходить одна з оеоредніх світоглядових метафор "Кобзаря", що її розгорнуто в містичному видиві: відродженні серця з заміною його крови. Замісто літеплої сукровиці похилих невільників, прогнилої від кривди і гріха, вливається жива кров козацька, що пориває до боротьби за перемогу добра і правди, чиста горіннями в богобоязливих людей. Тут — сокровенна таємниця Шевченкової філософії життя: таємниця відродження кожної людини, коли тільки відгукнеться на засів з пісень добрих і правдивих, повних братерськими жалями-словами про нашу спільну страшну долю. Відгукнеться і прийде до них: з них невидимо промінні мечі ввійдуть в серце і сповнять містерію переміни і відродження. Сповнять — в кожному, хоч би яке занехаяне і погане, гниле і трудне серце було. Аби тільки він прийшов і станув, з доброю волею і твердою думкою, до світлого засіву, що поет виконав в своєму "Кобзарі" в ім'я "правди безталанної". Тут — вірний шлях, що увінчається розквітом нородного життя, як рути і барвінку: "встане правда" на світі.
Не сокира, згадавши про яку, сам поет відчув зойк свого серця в передбаченні нового лиха, — ні! не Еона збудує добрий світ. А оці промінні, увінчані квітом, оновлюючі "мечі обоюдні", що, як могутність духовного переродження людини, становлять найвищу, над всіма топорами, ключову зброю Кобзаря: для перемоги над злом світу і для побудови "омріяного майбутнього" з "'праведним законом" незлобних людей.
Оновлююча дія починається незабаром, як зріст кожного засіву в ниві і як розквіт рути: в людях, чиє серце просить "сеяігої правди на землі".
Нива виорана "новим лемішем і череслом", викутим із слова поета: "тихого слова", "слова тихо-сумного, богобоязливого", — не з того слова, яке кличе до вбивства, — але тільки з повного Любови, правди, відваги, надії і передчуття великої і чистої радости.
Слово моє, сльози мої,
Раю ти мій, раю! Воно має силу збудити всю вітчизну, що на її руїнах ходить поет з плачем, ніби гебрейський пророк на румовищі святого міста.
Заснула Вкраїна, Бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла. її серце в "калюжі" забруднене. В болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила.
Але воно прагне світла, що повинно бути на всій землі. Тому і здійсниться відродження, "сонце встане" — "встане правда на сім світі"; замісто цвілля буде хрещатий барвінок.
Через п'ятнадцять років після "Чигирину", поеми чудесного відродження "падших" сердець, провіщено ідею "Неофітів" і шлях освячення сердець через самопожертву в вірі. Вже нова, свята кров освітлить горінням, світло від якого перемагає "тьми і тисячі поганих".
Тільки на цьому шляху возходження людей, звільнення від бруду і гнилости світу, що "лежить в злі", можна, в духовній свободі від нього, одержати над ним перемогу і збудувати порядок життя в добрі і правді.
Коли ж одну наругу подужувати кривавим топором і вживати це знаряддя також для побудови замінного строю, то з'явиться друга наруга — ще гірша, бо зле насильство, яке подужує попередню силу зла, неодмінно буде зліше від неї.
Так, як соЕітчина значно кровожерніше від цар-щини.
9. "Кров ворожа"
За "Неофітами", написаними 8 грудня 1857 року, зразу ж, того самого місяця, з'являється поема "Юродивий", з блискавичним ходом поетичної думки в напрямку оружного і раптового подолання злого насильства імперщини.
Скріплюється заклик "Заповіту" (1845 року): про "зразку злу кров"; нею треба "волю окропити" — в революційному вибухові, що розірве кайдани. Попереду сказано про Дніпро:
Як понесе з України У синєє море Кров ворожу ...
Чия ж вона? Відповідь, пряму і недвозначну, дано в "Юродивому": якийсь "оригінал" побив "капрала", себто Д. Бібікова київського, подільського і волинського генерал-губернатора (1837-48 роки), що "гнув" киян, запровадивши режим, як в деспотичних сатрапіях Сходу. Гнобителя покарав прилюдно сміливець, якого Шевченко називає *святим лацарем" і згадує про заслання його на каторгу. А в закінченні поеми сказано про таких, як він:
Сотнями в кайданах гнали В Сибір неволь ник ів святих ...
*
Спобормикм святої волі...
Звичайно, тут епітет має значення громадянської праведности в відважних діях ради ближніх і вказує на неї як на чесноту найбільшу в боротьбі проти злого насильства. Сміливець, обороняючи співгромадян від "творця зла", офірував свою власну свободу і життя — за них, "друзів своїх", і в цьому найвищому виявленні' любови до них він мав святість серця. Поет називає саможертовного оборонця "святим лицарем" і гірко докоряє людям, що не повстали в той час проти сатрапа:
Тоді, дурні, і вам було б На його вийти з рогачами, А ви злякалися ...
Так-то, так! Найшовсь таки один козак Із міліона свинопасів Що царство все ологосив ... Про самого ж насильника поет зауважив:
Пропало, як на собаці ...
На нього і "прафосів п'яних" мусіли всі одностайне вийти, озброєні чим завгодно, хоч рогачами. Його кров, на думку Шевченка, є ота "вража кров", що проллється в боротьбі за народну свободу.
Шевченко вважав боротьбу неминучою, і в цьому була велика життьова правда його погляду, яка зберігається до сьогоднішнього дня: в відношенні до сатрапів, стократно гірших, ніж був Бібіков.
До них відносяться слова Шевченка:
І кров'ю вашою, собаки, Собак напоять.
Дуже значуща сама сусідність двох поем: перша
"Неофіти", де прославлені "воїни святії", "лицарі святії", "месники", що "без огня і без ножа" воспрянуть і переможуть; і друга поема — "Юродивий", також із прославленням "святого лицаря", який фізичнно карає носія зла, даючи початок для всенародного повстання.
Чи це не суперечність? Певно! Велика суперечність, як зважити, що повстанський запал Шевченка — титанічний, з моторошними візіями про час, коли "потече сторіками кров у синє море".