Такої гармонійности і ласкавости в цілому обсягу життя, від окремих родин аж до єдности всіх душ — в Церкві Христа, над віками, досягнути неможливо, вживаючи насильство в ворожнечі і подавления з зброєю і кров'ю.
Ні, це досягається тільки через любов і прощення, мир і згоду; і от насамперед їх співцем був Шевченко.
4. Сокира і духовна революція
Із сокири зроблено вже великий ідеологічний знак, але в самому "Кобзарі" належить вона до уявлень посереднього значення, порівнюючи з образами, повно та благоговійно оспіваними: "сонце правди", мати-вітчизна, сім'я-народ, хата-країна, лілія-Богоматір, степ-воля, слово-огонь та інші. Про це свідчить вже поетичне заперечення в вірші 1860 року — при описі дерева з великою алегоричною значенневістю, ніби видіння в пророцтвах:
... І без сокири Аж зареве та загуде, Козак безверхий упаде, Розтрощить трон, порве порфіру, Роздавить вашого кумира, Людськії шашелі.
Шевченко належить до поетів, що ставлять постійні ряди образів-алегорій і образів-символів, або уявлень, зближених з ними. Другорядні малюнки слова міняють значення або з'являються в різному освітленні і вжитку, доброму чи злому; але першорядні зберігають свою ідеальну цінність постійно. Цілі підґрунтя з народнопісенної символіки лягли в глибині поетичної мови "Кобзаря", в якій є збір постійних образів найвищого світоглядового і мистецького значення, наприклад: "рожевий цвіт" — "рожевий крин", "цвіт неукритий"; "огненне слово", слово, що "пламенем взялось", що "семикрати перелите огнем в горнилі", що "огнем невидимим" палить "замерзлі душі" і т. д.
Місце сокири — серед уявлень з перемінним освітленням і вжитком; в зборі образів підрядних. Один вжиток її проклятий, в руках убивників. Про це оповідає поема "У Вільні, городі преславнім": там крамар, що мав красуню дочку, вибіг, "мов скажений", вночі і її коханого зарубав сокирою. Тією ж сокирою дочка вбила свого батька.
Вихватила ту сокиру І батькові в груди Аж по обух вгородила.
Потім і втопилася отцевбивниця. Звичайно, сама сокира, вжита тільки як знаряддя, тут не служить початковою причиною страшного злочинства. Але в символіці мови Шевченка такий вжиток, якщо потім не було зворотного переосвітлення, — вже відділяє образ від ідеальної сфери лірики і відсторонює його в нижчі ряди.
Коли ж стаються трагічні і страшні вжитки найвищого уявлення, тоді автор, чи в тому самому творі, чи в іншому, подасть переосвітлення. В вірші "Ще як були ми козаками" сказано: "іменем Христа" прийшли людоненависники і "запалили наш тихий край". І в тій поезії подано на закінчення висновок, як звернення до поляка, "друга, брата": що то нас порізнили "неситії".
Подай же руку козакові І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим Возобновим наш тихий рай.
Розрізнені з дограничною ясністю два протилежні вжитки; відібрано ідеальне уявлення від ворогів людських і знов оспівано в високому світлі.
Для сокири здійснюється переосвітлення тільки почасти — через заклик до пробудження волі, попереджений таким болючим передчуттям з прима-рення, таким пекучим криком серця, що вже не видно: чи приходить щастя від сокири, чи ні. Немає такої справдженої візії, як "возобновим наш тихий рай": в запевнених означеннях майбутности.
Покликано сокиру, але спинилося віще серце поета, зойкнувши від таємничого болю.
В ряд ідеальних уявлень Кобзаря входять тільки образно-символічні малюнки з великими духовними значеннями від любови, добра, правди, миру, згоди, радости, краси, милосердя, справедливости, від всіх світлих, протиненависницьких почувань, що беруть силу в джерелах чистого серця або дають її для нього.
Революціонери радо вживали образ сокири ("К топору зовите Русь"); гасло про сокиру ніби приєдналося до "крилатих слів". Але Пушкін і Досто-євський говорили про "безглуздий" і "безпощадний", демонічний бунт в їх вітчизні, який діє з сокирою. В романі "Біси" Степан Трофимович "понадився був мурмотіти собі відомі, хоч трохи неприродні вірпгі, певно, складені якимнебудь давнішим ліберальним поміщиком:
Идут мужики и несут топоры, Что-то страшное будет.
Варвара Петрівна крикнула йому: "Нісенітниця, нісенітниця!" і вийшла в гніві". Достоевський в іншому творі вертається до сокири: пропонує уявити, коли закинуть сокиру між небесні світила, — що тоді ? .. Внесуть в календар відомості, і все.
Оправа сокиряного бунту в Росії для Достоєвсь-кого, найбільшого знавця психіки свого народу, була страшна — безвинною кров'ю, що неодмінно проллється в "безглуздості" і "безпощадності" дій. Розмовляють брати Карамазови, Олексій і Іван.
— "Бунт? Я б не хотів від тебе такого слова, — проникненно сказав Іван. — Чи можна жити бунтам, а я хочу жити. Скажи мені сам прямо, я зву тебе — відповідай: уяви, що це ти сам зводиш будівлю судьби людської з метою в фіналі ощасливити людей, дати їм, зрештою, мир і спокій, але для цього необхідно і неминуче належало б замучити всього одне лише крихітне створіннячко, ось те дитятко, що било себе кулачком в груди, і на не-відімщених слізках його оснувати цю будівлю, чи згодився б ти бути архітектом на цих умовах, скажи і не бреши!
— Ні, не згодився б, — тихо промовив Олексій.
— І чи можеш ти допустити ідею, що люди, для яких ти будуєш, згодилися б самі прийняти своє щастя на невиправданій крові маленького замученого, а прийнявши, зостатися навіки щасливими?
— Ні, не можу допустити".
Достоєвському відома була в повному обсягу різниця між героїчністю гасла в журналах і кривавіс-тю його здійснення в Росії, та і не тільки в ній, коли неминучо проллється безвинна кров. Тому для нього сокиряний шлях був неприйнятний, як шлях, то неодмінно проріжеться в найгірші злочини і перекреслить можливість здобути щастя.
Події від жовтня 1917 року і по сьогодні з моторошною повнотою потвердили правду Достоєвсько-го, який цілковито відкинув насильницький і кривавий спосіб суспільного перетворення.
Шевченко з роками все більше роздумував над цим.
Якщо він незадовго до смерти вжив вислову: "І без сокири аж зареве та загуде, козак безверхий упаде", — то це можна прийняти, як вираз особливої сили нападу і удару, яку має той "безверхий козак": в судній події, ніби з стихійною разючістю і руйнуючою навалою обрушуючися на царя і його самодержавство. Властиво, з певною подібністю так і сталося, "без сокири", в лютому 1917 року, мов на потвердження віщого видива. Застережене виключення сокири не видається випадковою подробицею в вірші, — навпаки, тут є якась значуща при-гадка, звідки символічний зв'язок відходить до іншого уявлення, його відсторонюючи. Тим більше, що жодна інша картина не давала такої асоціятив-ної можливости для згадки про сокиру, як опис алегоричного "старого дуба", що мусить всією веле-тенськісгю своєю впасти на злочинного царя-тро-посидця в порфірі. Але сама природа поетичної ідеї тут настільки відмінна виязністю, що не випли-вав з неї вжиток сокири. Тут дія сили проточується в часі: шашелі, "жеруть, гризуть, тлять" дерево, а вони ж якраз творять підпору "отечества чужого" та в ньому "святого ідола". Старий дуб приуявлю-еться, ніби дерево-алегорія для минущого складу старого життя в його вижизненні: через дію поганого зборища. Намісто струхлявілого, з'явиться склад життя новий — на нього вказано: