Але торжество людяности в час перемоги і до неї, повинно здійснитися, як вчить Шевченко, також і в відношенні до "царів неситих". Є в поемі "Тризна" знаменні слова Шевченка про заповідне вчення: вище за всі інші, знані людям, — це християнське вчення він зве таємним ,бо до нього треба готуватися, треба перейти трудний шлях перемоги над звичною ненавистю багатьох, яка так відкрито запанувала в суспільстві.
Скажи мне тайное ученье Любить гордящихся людей И речью кроткой и смиреньем Смягчать народных палачей.
Отже, не тільки ота сокира, як виключний ключ, але, над нею — щось незміренно вище: вже 'тепер, на всьому шляху до прийдешнього.
Шевченка іноді порівнюють, зіставляючи в ряд, з Пушкіном ,або Лєрмонтовим. Це — і вірно, і невірно. Бо в "Кобзарі" є відповідники до твор-чости і того і другого поета. Але, коли говорити про зіставлення, то сталося так: творчість Шевченка одного вмістила в собі достатньою мірою для України всі цінності, які заключені в творах всіх російських поетів т. з. "золотої доби", включаючи Тютчева. Так здійснилася справедливість Духу — в розсуді між великозваними і приниженими.
Згаданий мотив зм'ягшення сердець "народних катів" зустрічаємо в багатьох поетів, зокрема, як паралель, в Тютчева і Шевченка, але з якою глибокою і цікавою відміною! Тютчев в "Послании к Пушкину", також клясичному речникові того мотиву, — окликує:
Певец! Под царскою парчою Смягчай, а не тревожь сердца!
Тютчев, як і Шевченко, бувши сучасником Маркса, протиставився теорії кривавого насильства над множинами людськими і нищення їх, ніби то для виправлення суспільства. Він знав, як і Шевченко, значно, значно більшу правду: про сили надсвітні і визначальні, в їх світлі любови і милосердя. Над всім "Кобзарем", над повним закликом до боротьби сокирою і над всією свідомістю Шевченка постійно світліла священними обрисами своїх світів — та вища сфера вічного буття. В ося-єнні від неї поет бачив шлях людей до майбут-ности, коли, після перемоги, без "врага" і "супостата", без заллянованого вживання сокири, мирною працею "пустинню опанують веселії села".
Чому в "Кобзарі" відкинуто постійний сокиряний вжиток, про який теоретики червоної преси запевняють, що то — єдино можливий спосіб на "шляху"?
А ось чому: Шевченко, як поет з пророчою ясно-видючістю і виключним даром серцевідання, бачив, що постійний вжиток кривавих засобів оздоблює серця і породжує нескінченний ланцюг ненависти з помстою, який приводить до спільної загибелі. Взірець того, на науку обом сторонам, дано в "Гайдамаках". І сказано твердо в передмові, з увагою якраз для тих, хто вспадковує наступні ланки погибельного ланцюга.
".... Нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами."
Знав Кобзар: що грозило руїною безконечною і як треба вчинити, запобігаючи їй — спинити враз злі пристрасти і, через прощення, завінчати перемогу миром.
Чому теорія Маркса, при запровадженні в життя, сама виключає свій успіх? — тому, що руйнує духовні підстави його в суспільстві. Бо воно, з своїми досі невивченими закономірностями і рушійними могутностями, — поступає вперед через возмездя за переступи. Вся ненависть і безвинна кров, пролита в масових насильствах, великови-мірних і заплянованих в теоретичній системі, мусить відплатитися на всій справі. Від неї віднімаються наперед життьові благословення. Без відпо-кутування всіх кривд, здійсненого по негайній і цілковитій відмові від них, — серця будуть і далі породжувати злобу. Будуть обертати її знов і знов на "своїх", за відсутністю знищених "ворогів" кожної попередньої формації.
Ця правда чудово висловлена в найвизначнішого мислителя кінця XIX століття, В. С. Соловйова:
"... Для всякого неупередженого розуму цілком очевидно, що бунт і грабунок — погана школа справедливости і що немаєтні, ограбувавши маєтних, неодмінно почнуть грабувати і утіснювати один одного".
Тут, мабуть, найгіркіша і найсміливіша істина новітньої доби! — охоплює цілий закон діяння многости людей, відданих свавіллю і переступові, в ім'я поборювання цих останніх, чинених іншими. Відколи існує думка геніїв поезії, вона весь час вертається до цієї теми, наприклад, в Есхіла — в "Орестеї": трагічна повість про скінчення згаданого ланцюга переступів і відплат. Шевченко вирішив загадку дуже мудро, як і еллін: через велику дію громадського розсуду назавжди і через негайну відмову від злоби і помсти, замінених на добро-творність.
Вірші милости і прощення в "Неофітах" написані після каторжної солдатчини десятьох років і гіркого досвіду їх, по всіх іспитах долі — в стражданнях і руїні особистих надій, зате на вершині життєвої мудрости, здобутої в довгочасній душевній драмі, з думами, родженими при шуканні, що завінчують світогляд безмірно вищими скарбами духовними, ніж вся поезія соціяльних розсудів зброєю і кров'ю.
Бачимо духовну велич поета-християнина, образ якого так лихоманково закривають бронзовою личиною, фарбованою червоно, службові теоретики. Вони звикли думати по розказу "деспота скаженого" і його душогубницьку сокиру чіпляють на "Кобзар".
Але в Шевченка сокира знаменує тільки неминучий сполох кари, викликаний самими "катами людськими"; сполох і вибух, в якому виразиться гнів народній. І тоді враз — мир і згода! як благодать, незміримо вища від всіх порахунків ненависти з П прокльонами.
Не прокленуть, а тільки плюнуть На тих оддоєних щенят ...
Поет волів бачити повну перебореність всякої злоби і лиховістя; мріяв про беззлобність і вга-шення гніву.
І на злих моїх погляну Незлим моїм оком.
Не плач, не вопль, не скрежет зуба — Любов безвічную сугубу На той світ тихий принести.
Отже, в першу чергу і над усе Шевченко був людиною миру особистого і громадського — в суспільстві, як також на всьому світі: всеземній сім'ї народів; був передусім людиною братерської любови між всіма людьми і націями, а не людиною пролиття крови і ворожнечі. Свій ідеал — "І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буле син, і буде мати, і будуть люди на землі", — Шевченко стверджував як ідеал вічний і абсолютний: без відступу від нього в довгочасні сокмря-ні заміни на дорозі до майбутности і без поступок з його повного значення. І якраз Шевченко, передусім ісповідпик цього ідеалу, є справжній