І ти, моя єдиная,
Встаєш із-за моря,
З-за туману, слухняная,
Рожевая зоре!
І ти, моя єдиная,
Ведеш за собою
ЛЬ)а мої молоді^
І передо мною
Ніби море заступають
Широкії села
З вишневими садочками
І люди веселі.
Все, що серцю найдорожче з коханої материзни, пресвітлими видивами в чистій рідкості відновлюється перед духовним зором: при світлі зірки-волі. . .
Свято моє! Єдинеє свято! Як оступлять тебе, доле, Діточки-дівчата Й защебечуть по своєму Доброму звичаю, Може, й мене ненароком Діточки згадають. Може, яка і про мене Скаже яке лихо. Усміхнися, моє серце, Тихесенько-тихо,
Щоб ніхто і не побачив ... Та й більше нічого. А я, доленько, в неволі Помолюся Богу.
Стан співця-невольника, що хоч думкою неско-ваною витає в любих просторах, спостерігаємо в "Кобзарі" весь час; висловилася незмінна втіха від самого вільного творення віршів.
Мені легшає в неволі, Як я їх складаю. З-за Дніпра мов далекого Слова прилітають І стеляться на папері, Плачучи, сміючись, Мов ті діти. І радують Одиноку душу Убогую. Любо мені, Любо мені з ними, Мов батькові багатому З дітками малими.
Що уявлення про саму свбоду в Шевченка неодмінно мало живий вигляд і життьовий зв'язок з найзаповіднішими прагненнями кожної особистости людської, — свідчить вірш "Хіба самому".
... Старий козак Верзеться грішному, усатий, З своєю волею мені На чорнім вороні-коні!
А більш нічого я не знаю, Хоч я за це і пропадаю Тепер в далекій стороні.
Свобода існує тільки з людиною, особою, наприклад — запорожцем, що примарюється, як виключний ідеал, ради якого прийнято кару на життя. І так врадувано поет вітав підмогу собі — в особі Марка Вовчка, мов пробуджений зорею, з чорноти ув'язнення.
І оживу І думу вольную на волю Із домовини воззову.
То ж марно критик з "Літературної газети" поглядаючи на директиву і закриваючи очі на "Кобзар", силиться розірвати надвоє річ суцільну: поняття Шевченка про свободу, одночасно і громадську і особисту.
Без сумніву, в Шевченка поняття свободи при всенародному і вселюдському значенні мало найбільш персональний характер, порівнюючи з поезією всіх його сучасників; для нього воля народу була одночасно конкретною і особистою волею кожмої окремої людини в загальному складі. Шевченкові чужий модель ідеологічного походження — з "програм", що означували народ, ніби отару в загорожі, звідки виводять "єдиним махом" на пастівник свободи і зоставляють ходобою під батогом нового "хазяїна". Такий модель за-щепився назавжди в москалізованому марксизмі, і Л. Новиченко тільки відбиває сіру копію його, віддалену, як тінь пенька — від самого сонця, від дійсного ідеалу Кобзаря. Скотопригінний образ, замість того ідеалу, підшивають поетові в "Літературній газеті": мовляв, "маса" — в ярмі, зняти ярмо, і аж до далечезного "зазираного" майбутнього немає питання про особисту свободу! — "чужу" і "ворожу", ніби для тварини такої примітивної, що цурається пайки волі, потрібної навіть для биків на толоці.
Секрет моделю простий; його з самото початку задумано на червоній вокулацькій кухні — в хитрому розрахунку: з однієї загорожі перегнати народ, мов худобу, в загорожу другу, багатократно тіснішу. І перекреслено поняття про особисту свободу, бо за речниками її могла піти "маса" і вирватися з наставленої пастки диктаторства, теоретично задекорованої під "новый мир".
Шевченко, маючи ясновидіння генія, передчував, що "вража наруга" наготовляється другою, помноженою силою. Він молився:
Поможи нам, ізбави нас Вражої наруги. Поборов ти першу силу, Побори ж і другу, Ще лютішу!..
Був певен: доки коло кожного в Україні незримо мріятиметься старий запорожець на коні, як символ дійсної волі людської особистостям збережеться і дух всенародної свободи; а силі другої наруги нелегко буде "похилити рабів".
Ми бачили, з якою пристрастю переконання і ліричною патетикою в зображенні живого втілення вільної думки Шевченко висловив свій погляд; як він прославив перебендю-кобзаря, що передусім відстоює право вільно мислити і пізнавати загадки світові, вірити в Творця і говорити до Нього, — виспівувати своє серце.
Це нагадує погляд одного з вершинних геніїв Заходу, Мільтона, який в кожен час ставив особисту свободу на першому місці:
"Дайте мені свободу знання, думки, віри і вільного вислову згідно з сумлінням, — понад всі інші свободи".
Подібні ж заяви належать багатьом діячам За-хідньої культури в пізніший час. Письменник Є. Бульвер-Літтон, сучасник Шевченка, стверджував, що якраз: "Особиста свобода є істотна для людської гідности і людського щастя".
Через весь духовний поступ Заходу проходить ідея особистої свободи, як одна з провідних для нього. Але вона там не становить собою самоцілі, бо її цінність — в тому, що при ній відкривається шлях вірного шукання вічних правд. Найсуттєвішу характеристику західньої душі, прикмету серця і свідомости, становить догранично чесна, безжалісна до власних помилок, тенденцій та інтересів, духовна праця і боротьба за вірний напрямок до джерела всіх джерел. На цій дорозі відбуваються найбурхливіші драми невгомонного і прагнущого духа людського, які дали зміст для шедеврів мистецтва.
"ПРАВЕДНИЙ ЗАКОН"
Визволення було для Шевченка насамперед від-новою приспаної чи погашеної духовости в кожної людини. Душа повинна ніби знов народитися в огні слова — від його могутности. Сама кров людського серця переміниться в іншу: чисту, як огонь. Люди стануть справжніми дітьми Божими під час того визволення. В "Кобзарі" всюди, від сторінки до сторінки, розкривається містерія зв'язку між дійсною свободою духовною і небесною силою, як її джерелом. Весь шлях світоглядового розвитку поета приводить до ствердження цього поняття, — після зображення Коліївщини, як кари і помсти, що, на жаль, мусіла статися. Вона складала тільки епізод. Провідництво в ході духовного визволення, всенародного і вселюдського, в "Кобзарі" перебирають будівники вічної перемоги: неофіти.
Над ними ніби витас "духовний чоловік" Сковороди: відважний, як лев, кроткий, як голуб, міцний, як адамант, в освітленні від семи духів Господніх, маючи голос, як блискавка, і зір, що прозріває всі часи, з таємницями майбутнього. Подібні до героя Сковородиного — окремі великі праведники в небесному житті, в "зібранні святих", преподобні, що про них співають неофіти, як про воїнів з мечами, "гострими обоюду". Ті воїни встановлять справедливість навіки. В 1857 році Шевченко покладає в уста неофітів повний текст свого переспіву 149 псалма, датований 1845 роком.