Правда і кривда

Страница 13 из 139

Стельмах Михаил

— Після цієї та знову ж цієї. І чого ти вчепився не-вгавущо з отим головуванням? Мало тобі одного Безбородька? — вже зовсім обурилась мати.

— Еге, коли б він один, паплюжник, був! — На білкуватих очах старого заворушилися колючі іскорки. — Одного шелягового правителя, куди не пішло, можемо і горілкою по вуха залити, і вгодувати, як свиню. А от усе його кодло, побачиш, пустить нас з торбами старцювати. Ти цього хочеш?

— Ет, нічого я не хочу, тільки не пасталакай лишнього, не забивай мені баки в такий празничний день.

— Ох і розумні твої баки, наче в Миколи Другого.

— Нехай тобі всячина, вже й до царя добрався, — одразу повеселішала мати.

— Я увесь вік до правителів добираюсь, а вони до мене, отак поки що й живемо. А ти щось свої памороки на дуже обережне сито починаєш пересівати! — з повною зневагою одвернув набурмилене обличчя від Ганни. — Тобі ж, Марку, хоча б ти й без ніг був, все одно доведеться головувати. От і приймай завдаток! — бережно витягнув аж з-під сорочки якусь пошарпану і втемнілу від часу чи негоди книгу.

Вона щось далеке і рідне нагадала Маркові, і серце, опереджаючи розум, прискорило свої перебої.

— Що це, діду?

— Не впізнаєш?

— Пізнаю і не пізнаю.

— Довоєнний список нашого . села, — сум прокотився очима старого. — Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю. — Марко, хвилюючись, узяв книгу. — Де ж ви її роздобули?

— В конторі, коли німці входили в село. Вже тільки вітер бавився нею, підіймав угору всіх уписаних людей і жбурляв, куди хотів. І страшно, і боляче мені стало тоді. Беру її в руки, а вона і в руках трепеще, мов птиця... Отак і опинилась у мене... Треба ж, щоб якийсь дурень списки зберіг, а потім заглядав і журився над ними, куди яка душа залетіла.

В землянці одразу стало тихо. Повів минулих років пройшовся по всіх обличчях, згадалося, що нема вже на землі багатьох людей, які були в цих списках. Марко взяв книжку, перегорнув перші дві сторінки, і задавнені, вицвілі літери глянули на нього живими людськими очима.

— Антоненко Федот Володимирович...'

— Під Сталінградом у танку згорів. Ордени розплавились на грудях, — одразу скам'яніло добре обличчя Василя Тримайводи.

— Бакун Михайло Тимофійович.

— На Букринському плацдармі героєм став. Тепер в Саксонії командує артилерійською бригадою. Якщо дуже захоче, — вискочить в генерали.

— Вовк...

— Був і залишився вовком. Утік, як поліцай, безвісти. Утікаючи, проклинав свою долю. А хіба ж вона винна?

— Геращенко Максим Данилович.

— Зв'язківець в артилерії. Пише: стільки розмотав по різних НП і вогневих кабеля, що вистачило б обмотати вздовж і впоперек усю землю. Напевно, бреше.

— Дибенко Іван Євменович.

— У Високих Татрах закрив дота грудьми. Клубок куль пройшов крізь саме серце і розколов його. В Словаки поховали воїна, а пісня про нього живе в Словаки і в нас.

Марко поглянув на прочинені двері, наче звідти мала долинути пісня. І вона справді долинула. Згори обізвалися приглушені дівочі голоси. Вони вже прохали не людей, а грому, щоб той не трусив землею, бо в ній відпочивав їхній кароокий Іванко, і грім не чіпав землі, а нахиляв До неї хмару, і вона плакала над словацькими горами, куди залетів із братами Дибенко Іван.

І зараз без голосу, мовчки заплакав дід Євмен Дибенко, піднісши до очей зморшкуватий полумисок долоні. На кінці його шпакуватих вусів заблищали дві краплини. Він . пальцями розчавив їх, опустив руку донизу і перегодя сказав собі:

— Покис трохи — і висихай. Тобі ще краще, ніж іншим: сина вбили, а доля його по світу ходить.

Вражений нелюдською силою пісні і судьбою своїх земляків, Марко наосліп знайшов костури, мовчки протиснувся до порога, навстіж відчинив набряклі двері і тяжко застрибав по хрустких східцях.

Одразу за невидимою вулицею темною ріллею впало неспокійне березневе небо. Між хмарами і в ламкому гіллі самотнього обгорілого дерева блищали віщі зорі, і зовсім недалеко від них чи поруч з ними стелилася дівочання. Вона, як безсмертя, ішла по землі, ішла вище люди, які тулилися у землянках.

III

Городами і згарищами на всі сторони світу розходились гості, і під усіма чотирма сторонами світу їх чекали глизяві землянки, наволохачений холод у кутках, тяжкі не статки, жалі і невсипущі, на жагучих, на кривавих сльозах замішані, сподівання.

З самого краю життя батьки виглядали живих синів, матері — живих і мертвих, і свої руки найчастіше прикладали до грудей, чи то щоб втихомирити серце, чи то щоб відчути оті літа, коли під серцем виношувались, а біля грудей сміялися, плакали і засинали діти. То хіба ж вони могли навіки заснути в чужій землі? Хіба могла безжалісна кривда згасити, попелом розвіяти їхні очі і все те, що було радощами і любов'ю, тривогою і надією? І знову тягккі, благанням розбухлі руки опускались на груди, які и досі, після усіх страждань, берегли тепло дітей, навіть тих, на яких уже прийшли похоронні.

Старші дівчата теж з-під самого краю життя, в уболіваннях, що єднали бентежне пройдешнє з невідомим прийдешнім, чекали суджених; колишні вечори під синьоцвітом зоряного неба їм здавались недосяжною казкою, що пройшла повз них, і, може, тому закіптюжені солдатські листи-трикутники вони носили біля грудей, де колись лежали парубочі руки.

А молодші дівчата, які ще соромились своїх форм і обрисів юності й не знали, для чого їм дано дівування, чекали останнього пострілу і якогось чуда, що одразу ж тоді настане. І вони вже на свої незатверділі плечатка з серйозністю богинь і з усмішкою богинь брали найтяжчу чоловічу роботу, не шкодуючи юності і майбутнього материнства.

Марко навіть у темряві бачив довірливу і чисту красу їхніх очей, на яких не раз уже закипала роса найтяжчих утрат, згадував свою доньку і думав над одним: чи зуміють люди, близькі й далекі, за своїми щоденними клопотами, хоча б збагнути, як ці непорочні дівчатка, надриваючись від мук і непосильної праці, рятували і їхню судьбу від фашистської свинцевої крапки? Чи зуміють їх, богинь двадцятого віку, на добрих руках носити вчорашні воїни, чи знайдуться такі слова у тих, хто книги пише, що приворожили б серця людей до цих ще не розквітлих пролісків, які ручатами своїми, душею своєю, майбутнім своїм, у злиднях і нестатках, без хліба і людського одягу спиняли війну і віщували весну! ?