— Крадене? — тихо і строго запитала мати.
— Невже ви хотіли, щоб я у підвалі самого Антонеску торгівлю розводив? — здивувалось і .обурилось усе обличчя Максима.
— Як же воно з підвалу Антонеску долежало в тебе до сьогоднішньої години?
— А ви думаєте, я тільки одну пляшку взяв. собі на згадку про Антонеску? Для чого тоді було їздовим служити в армії?
— А що тут: збори чи вистава? — одразу ж, ще не поздоровкавшись, загримів старий Дибенко.
— Ой мовчи, Євмене, вічно ти... — Мов біль. стала біля чоловіка полохливоока з безнадійно опущеними руками Євмениха.
— Хіба ж я пам'ятник, щоб мовчати?. — витискається з рамок одвірка. —Пропустіть і мене, люди добрі, до голови.
— До якого, діду, голови? — здивувався одноногий Василь Тримайвода, на грудях якого красувалися три ордени Слави і всі три — за "язики". — Адресою помилилися.
— Мовчи і диш, розвідко! — Старий гострозоре обвів усіх поглядом, а когось і плечем підштовхнув, добираючись до Марка.— Хоче, вилупок, щоб я в такому ділі помилився! Прийшов до справжнього голови — Марка Трохимовича Безсмертного.
— Що ви, Євмене Даниловичу, який я вам голова,— чудуючись, озвався Марко.
— Не безіменний, не безрідний і не чорти-що, а справжній, довоєнний, що в голові і в душі має понятіє і до землі, і до людей, і до коней, і до хліба святого, і до риби у воді, і до птиці у небі, і до вдови нещасної, і до сироти безрідної! Що, може, брешу, люди?
— Правду кажеш, Євмене,— першим обізвався Зіновій Гордієнко.— Марко чоловік з любов'ю. Пам'ятаєте, яка пасіка була за нього?
— Пасіка, пасіка,— перекривив його Євмен.— Колись люди віск до богів у свята носили, а тепер дехто до самогонщиць в усі дні тащить. То яка ж пасіка не переведеться на трясцю.
— Мовчи, Євмене, мовчи та диш,— боліено попросила Євмениха.
— Сама помовчуй. Задобре і на горі живеться Безбородьку: очі і макоїди від жиру і самогонки послухали. То як я буду теперішнього голову визнавати? — непримиренний полиск забився в очах-старого Євмена. — Не визнаю його — і край.
— А тебе ж, Євмене, Безбородько хоч трохи визнає? — в'їв Гордієнко.
— Ми з ним живем, як різні царства-государства. Я й совєцьку власть до двадцятого року не признавав, аж поки землю не отримав, бо розвьорстка була. А тепер отого викрутня Безбородька. визнавай! Та за яку ласку чи заслуги?—визвірився на Гордієнка.—Чи, може, за те, що цей недбалець совість прогуляв, як червінець, а хитрості напозичався? Мовчиш, нудьго? Ото-то воно й є!.. Доброго здоров'я, Марку.
— Добрий вечір, діду,— сердечно здоровкається з старим.— Дозолив Безбородько вам?
— Коли б тільки мені, то півлиха було б. Хіба ж то робітник? Він перед очима—мелун, а за плечима—кладун.
Навколо пожвавішали обличчя, а Марко весело похитав головою:
— Ви, діду, нічутіньку не змінились.
—Таки нічутіньку. Чого ж мінятися діду?—доторкнувся червоною від холоду рукою до сивого акуратно підстриженого бурячка борідки, яка доречно подовжувала коротколице обличчя. — Я ж не той метелик, що "ура-ура" на всі. трибуни вистрибом летів, коли ж загриміло — під трухлою корою лялечкою причаївся, а там і в гусінь обернувся. От яке в житті кіно буває. А я — війна не війна — увесь час біля коней човпію, і в рай чи в пекло на конях думаю трапити, бо такий мій талан кінський. А весь час мене елементом називають.
— За язик, діду, тільки за язик, — з насмішкою обізвався світлоокий Василь Тримайвода. — Довгий він у вас.
— А ти ж його міряв? У мене, бісова макітро, коли хочеш знати, нічого куцого нема. І вік мій довгий, і труд, і стаж, і язик. Та говорить він тільки правду, а ви її в резолюції не записуєте. Як, Марку, не відсобачило тобі ногу? Тепер це діло не трудне: техніка висока. Що воно тільки буде, коли ще вищою стане? То як нога?
— Скоро на двох буду чапати.
— Оце діло! — зрадів старий. — До книги чи там до портфеля вистачить і голови, а до землі ще й ноги потрібні. Значить, обома ходитимеш?
— В Марка Трохимовича діла куди гірше моїх, — тріпнув біляво-золотистим, наче достиглий хміль, чубом Василь Тримайвода. — Я один чобіт п'ять років буду човгати, а йому треба цілу пару на рік.
— Ой мовчи, безчуственне опудало! — з жалем обізвалася біля напівпричинених дверей гарячоока й гарячоуста Варка, Василева жінка. — Притарабанився ж до мене восени; став біля плоту і в хату не заходить. Побачила його, вибігла на подвір'я й захолола, мов тіло без душі, та в сльози: "Ніженька моя дорогенька, не ходити вже тобі по землі". А він, чудій, вперся спиною в тин і регоче: "А будеш літати по небу і з святими грати у футбол..."
— Щось же їй треба і там робити, — мило, з посмішкою чи насмішкою над собою одказав чоловік, який ніколи не міг натішитися роботою: він був столяром і стельмахом, шевцем і бондарем, човнярем і рибалкою, слюсарем і радіоаматором, ткачем і навіть костоправом, не кажучи вже про усі уміння хлібороба. Хто в селі, мов лялечку, вшиє покрівлю? Василь Тримайвода. А хто вивершить, наче пишні палаци, скирти? Знову ж таки він. Тепер завзятий, широкої вдачі Василь Тримайвода, здається, не етільки .журився за ногою, скільки за тим, що марно пропадає половина його талантів.
— Хоч би трохи нижче одфугасило, — коли-не-коли скаржився Василь домашнім, і хмара набігала на його високе, навпіл розсічене зморшкою чоло. — Тоді сам під неї, як під паню, вирізав би якесь кріселко. Ну, як не уважила Іона мені, не уважу і я їй: обійдеться без кріселка... Іноді, лише в снах, Василь бачив себе зовсім здоровим, і тоді на його довірливому обличчі всюди — і коло уст, і коло носа, і в міжбрів'ї, і коло очей — починала трепетати щасливо-недовірлива усмішка, і це одразу ж вганяло в сльози пристрасну Варку, від гарячих і лихих очей якої мало хто міг одвести погляд.
Дід Євмен пильне подивився на Марка, поторгав його ногу, потім костури, зауважив, що зроблені вони з нетривкого матеріалу, а тому треба скоріше видужувати.
— Ти, Євмене, свої насмішки дома чи в стайні залишив би, — не витримала мати і зібрала губи в оборку, забувши, що єдиний син старого нещодавно загинув у Словаки.
—Які ж це, жінко добра, насмішки? — здивувався. знизав плечима дід Євмен. — Я хочу, щоб твій Марко відразу одужував і брався за головування. Бо ж це чоловік приїхав, до нас! Він колгоспний закоморок не зробить своєю хижкою і з людиною не поздоровкається матюком.