— Кажи, кажи, не ори ногою, —підігнав його секретар райкому.
— Що ж тут говорити... Бачите, Іване Артемовичу, мій дядько й не знає, що я орю поле його добром.
— Як це так?
— Він, дядько, нівроку, загнибіда — скупенький у мене. Так я сам... теє, потихеньку його трофей перетрофеюю.
Марко, щоб не розсміятися, прикусив губу, а Борисен-ко далі строго допитує у тракториста:
— Гарну знайшов роботу. А що буде, як дядько дізнається?
Тракторист після цього запитання-підбадьорився:
— Він, я думаю, не дізнається, бо делікатно пораюсь біля його добра.
— Він ще й делікатність у крадіжці знайшов! — Повеселіло обличчя Борнсенка. —Як же ти делікатничаєш?
— Та... ви ще всім розкажете, а цим досвідом не варто ділитися.
— Кажи вже, кажи.
— То я роблю так: вибираю пальне не до самого дна — залишаю трохи, а бочку наливаю водою. І все стає в акурат. Кинеться дядько до свого добра і подумає, що його отак з водою й залишили німці. А я навіть поспівчуваю йому, щоб не дуже печалився чоловік.
— Ну й розжився твій рідний дядько на співчутливого небожа, не всюди такого знайдеш, — розсміявся Марко, за ним Борисенко і, нарешті, тракторист. — Дайте мені, Іване Артемовичу, цю жалісливу душу хоч на пару днів.
— Запорозьку Січ починаєте збирати?
— Такі січовики згодяться, щоб нестатки підсікти.
—— Ярославе, поїдете з пальним свого дядька до Марка Трохимовича Безсмертного?
— До Безсмертного?.. Того самого? — Пожвавішало обличчя Ярослава, і він з цікавістю поглянув на Марка. — До якого самого? — запитав Борисенко.
— Ну, до того, що Безбородька у ставку купав?
— До того ж.
— Тоді поїду! Де вже моє не пропадало! — радісно погодився тракторист.
XXII
Цього ж вечора Марко подибав до пасічника Зіновія Гордієнка. Старий бджоляр колись доглядав не тільки за бджолами, але й за гречкою, то треба було прикинути з ним, як і де найкраще взятися за гречкосійство.
На подвір'ї Гордієнка стояло кілька свіжих вуликів, а над ними з перекладини 'нависав старий, потемнілий дзвін. Марко зупинився біля нього.
Далекі роки, далеку молодість нагадав цей трофей котовця Гордієнка. Нагадав і ту молодюсеньку вчительку, яку все дивувало в його селі. Гай-гай, усе те давно відшуміло-відгуло і стало тільки то тривожним, то дивовижним спомином.
Марко поторгав рукою дзвін, злегенька гойднув било, і мідь, яка ще недавно мучилась, у землі, обізвалася низьким співучим голосом.
Ще в сорок першому році, коли фронт наблизився до села, Зіновій Петрович закопав свого дзвона посеред подвір'я, закопуючи, наказав сусідам:
— Отож має чоловік лишню роботу. Ну, та дзвона можна закопати і відкопати, а фашизм треба тільки закопати. Ще гудітиме над його могилою мій дзвін. Аякже, будуть мати свято і люди, і дзвін.
— Люди закопують добро, а мій що вигадав! — лохнула тоді тітка Христя. — Старе як мале...
В землянці Гордієнка стояв гомін, на невеликих шибках ворушились людські тіні. Коли Марко відчинив двері, він побачив за столом господарів, діда Євмена, Василя Тримайводу і його тітку Марію, бригадира Дем'яна Самойленка, Софію і Галину Кушніренків, Омеляна Коржа, Петра Гайшука і веселооку красуню Ольгу Бойчук з тим ніжним березневим туманцем на щоках, на якому пізніше проростуть веснянки. Тітка Христя першою кинулась до Безсмертного, несучи на обличчі посмішку, а на віях сльози.
— Добрий вечір, Марку. Сідай, дитино, до столу. От спасибі, що зайшов на радість нашу.
— На яку радість?
— А ти ніби не чув? — тітка Христя здивовано і навіть трохи ображено розвела руками, а в розгалужених, мов корінці, зморшках її обличчя заясніла добра посмішка.
— Вона, Марку, думає, як її син став генералом, то про це одразу має знати увесь світ, — насмішкувато обізвався Зіновій Петрович.
— А може, його і знатиме увесь світ! Бачиш, сину ще й тридцяти годочків нема, а вже генерал по артилерії! Не те, що ти! — зневажливо поглянула на старого.
— Аби я так зарані не оженився на тобі, може, досі й маршалом був би.
— Правда, Зіновію, правда: жінки—головне преп'ятствіє нашому брату, — обізвався Євмен Дибенко.
Марко обняв тітку Христю і поцілував її. Але тепер жінка не заточилась, не потягнулась долонею до очен, а щасливо й вдячно дивилася кудись далеко-далеко, де її син доламував карк фашизму.
— Сідай уже, генеральшо, бо картопля задубне, — так само насмішкувато сказав Зіновій Петрович і звернувся до людей: —Що воно тепер за генеральші пішли? От подивіться на мою: на ногах з камери броненосці, руки потріскані, мов сама земля. Чом не портрет?
Тітка Христя подивилась на свій незугарний одяг, на своє взуття і засміялась. І засміялись усі, крім Зіновія Петровича. Хоч він і говорив з насмішкою про генеральство своєї старої, та його щедра душа була сповнена гордощів. Тільки не варт показувати їх. Він підвівся з-за столу, підійшов до Марка, поздоровкався і задумано сказав:
— От і маю новий клопіт — свого ж генерала.
— Та який же це клопіт? —посміхнувся Марко.
— Великий, — переконано сказав старий. — Хіба ж це справжній генерал у двадцять вісім років? Ні тобі сивих вусів, ні шовкової бороди, ні навіть живота. Он про нього вже й французи написали, що не по правилах бив німців. А французи — це ж нація!
За столом знову засміялись, а Гордієнко похитав головою, щось подумав і вийшов із землянки. В оселі всі урочисто притихли, немов очікуючи чогось. Незабаром на подвір'ї великодньо бемкнув дзвін, раз, вдруге і втретє.
— За сина? — запитав Марко. '
— За тебе, — відповіла тітка Христя. — За твоє головування. Ми вже знаєм, що в райкомі сказали. Є правда на світі!
— Не зійшовся на безбородьках світ клином. Але чепкі вони, як бур'ян, — обізвався високочолий і впертогубий, з різко окресленим обличчям Дем'ян Самойленко, і в погляді його спалахнув недобрий огонь.
Зіновій Петрович вніс у землянку саморобну, недоплетену рафу і вручив Маркові:
— На нове господарювання. Не забув, для чого вона?
— Для гречки?
— Атож!
— Розкажіть, що воно і як воно, — попросила високогруда, з мальованими бровами Ольга Бойчук.
— Це Марко Трохимович розкаже. Хай отак і починається нове головування.
— Яке ще там головування, — відмахнувся Марко.
— А ти не дуже задавайся! — гримнув дід Євмен. — Розкажи! Дехто навіть не знає, скільки стебло гречки має цвіту.