Великий гнів і велика скорбота гнуть, нагинають непокірну сиву голову Євмена Дибенка, а в ного наболілій душі клекочуть найстрашніші прокляття тим, у кого серце обросло диким м'ясом людиноненависництва; на сльозах старого проростають найніжніші слова до свого єдиного сина, що не встиг ще находитися і налюбуватися землею.
— Ластовенятко ти моє, сокіл мій, місяченько між хмарами" — шепче старий до синової сорочки, на яку зрідка з вогкої стелі, лхов сльози самої землі, падають важкі краплини...
З далеких років і доріг приходять видіння, і він бачить свого сина то синьоокою дитиною, то струнким і гожим юнаком, то нахмуреним сірооким воїном. Неначе вік пройшов з того дня, коли він за селом попрощався з батьками, з оханою дівчиною, з кумом Олександром, з ріднею та й пішов битим шляхом наздоганяти війну і ту лінію фронту, на якій смерть не могла здолати життя, а життя — смерті... Ось він самотньо зійшов на крутий пагорб і зник за білим громаддям хмар, за яким, здавалось, обривався світ... Ні робота, ні наука не були заважкими для його Івана, не була заважкою і горда солдатська слава, і щире золоте заслуг. І тільки заважким став отой клубок свинцю і чаду, який він прикрив своїм добрим серцем.
— Про що ти думав тоді, дитино моя? — Бережно потрісканими руками торкається рукавів сорочки, а перед очима ясно і неясно вимальовуються і оживають далекі невідомі краї. — Про що ти думав тоді?..
І старому ввижається і вчувається, як роздаються стіни землянки, як до нього через гори і доли з далекої Словаччини долітає тиха відповідь сина:
"Я думав, тату, про своє вірне товариство, що було зі мною, і про те, що тільки ми, прості, голодні, змучені, дуже гнівні і дуже добрі Івани, зможемо відтягти, одірвати смерть од людей, не чекаючи собі за це ні викупів, ні грошви, ні земель, ні маєтків, ні чинів, ні заслуг. І думав, тату, про свою рідну землю, за якою .дуже скучив і дрібочок якої носив у своєму медальйоні смерті, щоб, коли уб ють, цю землю залишили зі мною. І думав про свою Оксану, яка має наймилішу посмішку і очі в цілому світі і яка вміє найкраще складати сіно в стіжки... Я всюди шукав її. І вже в проклятому таборі, де вона була, знайшов тільки стіжок пересохлих дівочих кіс. Фашисти палили у печах і дівчат, і матерів, а їхні коси зрізали для господарських потреб і фальшування арійської краси. Я на зброї поклявся тоді, що не заспокоюся, поки хоч один нелюд буде сквернити зобижену землю, простягати лапища і ножиці до кіс матерів і дівчат. І в свою останню хвилину я думав про вас із мамою, про те, скільки ви діла зробили своїми ласкавими руками. Мені дуже шкода було вас, я наперед бачив, як плакали ви наді мною, коли ще не плакали ви. Але інакше, тату, я не міг зробити, бо дуже усе любив..."
Старий підводить голову, щоб побачити образ сина, що наблизився до нього. Але видіння зникає у сутінках, а в кутку людською тінню бовваніє гончарський круг з немудрим виробом на ньому. Як часто колись прибігав до такого круга малий Іван і просив, щоб тато йому виліпив коня. Тоді ,тато кидав свої глечики і горшки, брав шматок глини, починав пальцями бгати його, а дитя, затаївши подих, радісно дивилось, як з глини народжується баский гривастий коник, як оживають його губи, очі і навіть посмішка. А то іноді коні були череватими, пихатими чи п'яними, і в них люди, регочучи, пізнавали то попа з 'сусіднього селища, то свого ж зава крамниці, то Безбородька чи якогось бундючного недотепу... Як недавно і як давно все це було.
Розчавленими роботою руками старий розгладжує білу, з очицями барвінку сорочку і гнеться над нею то мов над колискою, то мов над домовиною.
З темряви відвалюються шматки минувшини, в них він знову чує і перший крик, і сміх, і спів своєї дитини, чує її милий голос над незбагненними, самою мудрістю начиненими книгами, і закохане воркотіння біля старого порома, куди виходила Оксана... Це ж усе було і більше ніколи вже не буде. І навіть солдатський трикутничок не постукає у віконце до батьків. Голова старого падає на розпростерту сорочку, торкається вишитого, неживого барвінку, який пережив його сина.
— Поки ти, Ір.ане, ходив по землі, я старості не чув; тоді я був батьком, а тепер став немічним дідом, без дітей, без онуків, — жаліється сорочці, немов, своїй судьбі.
Вгорі загупали кроки, їхній відгомін обізвався у непросохлій стелі. Євмен здригнувся, похитуючись, підвівся, похапцем згорнув синову сорочку, поклав її у скриню і провів рукою по обличчі, щоб зменшити, притерти сліди печалі — нащо її виносити на люди. Він підходить до гончарського круга, на якому стоїть ще не обсохлий глечик, і удає, наче щось робить.
На порозі, поблискуючи вогником цигарки, з являється худий, журавлистий конюх Петро Гайшук. Від нього завжди пахне тютюном, сіном і рибою.
— У вас, діду, і досі поночі? — дивується він, по-пташиному розставляє ноги, а голову пригинає. —Чому свою електрику не світите?
— Конюх, наче злодій, повинен і в темряві бачити. — Євмен, як може, відганяє од себе скорботу, квапливо одягається в незмінну свитку і, не встигши за своїми думами приторкнутись до їжі, виходить із землянки.
На заході в сутінках уже розпадаються останні вишневі згустки, залишені сонцем, кілька похилих дерев під ними стоять, мов скорбні матері. В такий час навіть дерева печаляться, когось виглядають з далеких доріг. А йому вже нема кого виглядати. І старий теж гнеться, мов дерево.
— Небо наче на вітер показує, — невдоволенням бринить тенористий голос Гайшука. — А я завтра хотів рибалити.
— Рибалити? — здивовано перепитує... Хоча, коли подумати, чому й не рибалити чоловіку? Йому річка не навіє болісних згадок... — Сьогодні вловив щось?
— Одного сомка, фунтів на п'ять, — задоволене посміхається Гайшук. — На клок пішов.
— Де зловив?
— На Королевщині, недалеко від порома. Добрячі там для сомів ковбані.
— Кума ж мого не бачив?
— Бачив. Усе людей перевозить. І Оксанку чекає свою, — та й запнувся, щоб не ятрити серце старого.
— Оксану? Та що ти? Може, є вістка од псі: — затремтів Євмен.
— Є звістка. Прийшла з Пруссії. Учора на поромі ваш кум Олександр усіх, хто не їхав, цілий день частував горілкою. Так дехто тільки й робив, що перевозився з одного берега на другий. Всякого тепер є люду.