— Елемент, Мотре, та й більш нічого, — і далі уперто ганьбив себе старий. — Бо що таке, це коли подумати на перед, коні? Красивий пережиток, як дехто говорить з проворних. Різна машинерія через якийсь час геть чисто замінить, вичавить їх, і не стане тоді у світі ні гордих верш ників, ні добрих скрипучих возів, ні легкокрилих санок. Зникнуть, як зникли чумаки, і їздові, і конюхи, і конокради заодно. Все це я розумію, а все одно помираю від того, що теперішні коні не мають їдла. То хіба ще знайдеш такого довбеху?
Очі старого заблищали вогкістю. Йому раптом шкода стало не лише коней, але й себе; гай-гай, хтозна по-якому одшуміли його роки: не знайшов він свого талану в житті, і минулось воно, мов сльотава осіння година, з малими радощами та великим горем, не заслужив він ні спокійної старості, ні пошани, ні одного рядка хоча б у райгазеті, а ні за що ні про що заслужив паскудного "елемента". Усе це одразу хвилями набігло на чоловіка, і він, певне, заплакав би з'досади, але плакати не любив, тому стиснув кулаки і щелепи, примусив себе розсердитися знову ж на своє життя, і на "елемента", і на Безбородька, і на паскудну безгосподарність. Отож, у хвилях гніву, забуваючи про смерть, рішуче опустив ноги з ліжка, навпомацки знайшов розтоптані шкарбани й, покректуючи, почав озуватись.
Мотря аж остовпіла від такої переміни:
— Ти куди, Євмене?
— Ой, — скривився старий, — болить усе... Піду до Марка Безсмертного, погомоню з ним трохи.
— Як же ти дійдеш, коли піт з тебе аж ющить?
— А я його витру, — покосував на свіжий лілієвий рушник.
— І що ти за чоловік? Хвороби ж не витреш?
— Не чіпляйся, жінко, бо в мене душа ненадовго повосковіла.
— Про що ж ти хочеш говорити з Марком?
— Про що ж інакше, як не про коні. Щось же треба думати чи робити.
— Після тієї та знову ж тієї. Ти ж умирати зібрався, — нагадала жінка.
— Прийду від Марка, тоді вже, мабуть, і помиратиму. Хай тобі веселіше буде. — Він дмухнув на свічку, старанно, раз і вдруге, обтер піт рушником, одягнувся й нетвердими кроками, щоб жінка бачила, яка в нього слабість, подався з вогкої оселі, але одразу й повернувся.
— Ти чого? Щось забувся?
Євмен одвів очі од жінки:
— Хочу подушку взяти з собою.
— В Марка думаєш полежати, чи що? — недовірливо здивувалася жінка.
— Та ні, — невдоволено поморщився чоловік. — Висиплю з неї сіно.
— Куди?
— От усе тобі треба знати! Не на вулицю ж, а своєму карому. Хай хоч трохи йому сіном запахне! — хмуро кинув чоловік, сунув ще теплу подушку під руку і кволо вийшов із землянки, щоб не чути дурних умовлянь і докорів.
От і кінчилось помирання. Мотря мовчки провела чоловіка повеселілими очима, виглянула у віконце та й засміялась до дідових чобіт, що вже завзято міряли землю. Таки несерйозний у неї дід. І після цього висновку знов почала розглядати коники, знаходити в них риси знайомих людей і чудуватися, як воно так виходить у її несерйозного чоловіка.
В землянці Безсмертних дід Євмен застав тільки Хведька, який, підібравшії під себе ноги, голосно читав якусь книгу. Вгледівши діда, хлопчак скочив з лави і шанобливо завмер. Це розчулило старого: хоч і війна, а таки поштиве дитя росте. Та й біля коней уже вміє ходити, а це .теж щось значить. Він погладив малолітка по голові, пригорнув його до себе однією рукою.
— Читаєш, Хведю, науку?
— Читаю, — ледь помітно посміхнулося хлоп'я.
— То читай і пий її, як здоров'я. Нічогенько живеться в Марка Трохимовича?
— Дуже добре, діду.
— Їсти дають?
— Дають, — почервонів хлопчак.
— Значить, рости будеш. А в школі одиниць не випасаєш?
— Поки'що без них обходиться, —навіть спогорда відказав Хведько.
— Гляди, ііс хапай таке добро, бо тоді сам батогом буду вибивати з тебе, — посварився пальцем на хлопця. — Правда, ти метикований і маєш вчитися тільки на медаль. Заходь до мене, я тобі якогось коника подарую, бо більше не маю чого подарувати — окапцанів дід за війну.
— Спасибі.
— Е, Хведю, та ти вже розжився на нові чоботята і не хвалишся! — здивувався старий.
— Це Марко Трохимович сам пошив мені із своїх довоєнних чобіт. Сам і колодки вирізав. Теж наказував, щоб я одиниць не хапав.
— Аякже, ми з ним заодно, хоч і не вчились по класах. Не знаєш, де Марко Трохимович?
— Вони пішли на стайню.
— На стайню? — зацікавився, зрадів старий і почав набивати люльку тютюном. — Не знаєш чого?
— Неспокій погнав їх. Тут вони довго з дядьком Тримайводою та дідом Гордієнком і сяк, і так прикидали, щоб врятувати корови і свині. Надумались, що треба їх, поки не з явиться паша, роздати людям. А з кіньми гірша справа. Хто їх візьме?
— Отак воно, Хведю, й виходить: хто найбільш і найкревніше робить, про того найменше дбають, — зажурився старий, посмоктуючи згаслу люльку. Через якусь хвилину його знов туманом охопили думи, він забув, що в землянці сидить Хведько, й почав розмовляти сам із собою: — Ну що його на милість божу придумати? Де б їм чогось роздобути? Хоч бери та на злодійську стежку пускайся!
Після цих слів дід справді почав розмишляти, чи не можна десь вкрасти сіна, згадав стіжки свого кума Олександра, потім здивувався, як таке паскудство могло спасти на думку, і вголос обурився:
— Чорти батька зна що лізе в голову! Химерія, та й годі.
— Про що ви, діду? —з цікавістю поглянув на нього Хведько. — Щось не виходить?
— Та то таке, нікому не потрібне, — ухилився од відповіді й зітхнув. — Приходь до мене. — Він ще раз поклав руку на голову хлопцеві, приголубив його, згадав свого сина і швидко вийшов з землянки. Але й на дорозі до нього знову підкралася злодійська думка, і старий хоч і проганяв її, але й прислухався до неї, як до потаємця, що заліз усередину з своєю радою.
— А в кума Олександра таки без надобності стоять стіжки, — знову сказав уголос. — Що він, квасити чи солити буде їх?
— Про що ви, діду? — здивовано зупинилась біля нього Мавра Покритченко.
Старий став посеред дороги, зміряв недобрим поглядом жінку і невдоволено буркнув:
— Про любов...
— Про яку любов? — спочатку здивувалась, а потім жахнулась од страшної здогадки вдова.
— Про незаконну. Є і така для декого. — Розгніваний, пішов до стайні, а жінка схилила голову, і в розвеснілу колію з її дикуватих очей упали дві сльозинки.