Цимбали тато завжди тримав у млині, і добре було осінніми вечорами чи в заметіль прислухатись до м'якого срібла музики. За стінами крихітної кімнатки гуділо млинове каміння; спадаючи з лотків, у гніві клекотіла й шумувала вода, а тут струни видзвонювали про людську радість, печаль чи одна одній говорили про кохання.
— Як славно ви граєте, — одного разу потягнулась вона руками до батька зі своєї висівками набитої подушечки.
— Славно? — перепитав її тато і змовницьки повів бровою, з якої одразу ж посипалась мука. — То в мене цимбали такі: самі виграють.
— Як же вони самі грають?
— Бо мають живу душу.
— Хіба цимбали мають душу? — ширшають очі у дівчинки, і їй чогось стає лячно.
— Коли кажу, то мають. Думаєш, вони з дерева зроблені?
— А ніби з чого? — уже недовірливо поглядає на почорніле од негоди і років дерево: яка таємниця, яке диво криється в ньому?
— Цимбали ці, Катерино, зроблені з самої любові... Дісталися вони мені від гуцульського роду, в якому народився найкращий цимбаліст. Колись, скажу тобі, на Гуцульщині було три прославлених музики: Веселі Цимбали, Журлива Скрипка і Ніжна Сопілка. Вони побратимами ходили від села до села, розвіювали людську тугу, приносили радість у душу і заповзяття у ноги. І доти вони всюди були разом, поки не зустріли в горах біля потічка одну дівчину, красну, мов світанкова зоря. Побачили її музики — поніміли і всі троє залюбилися в цю дівчину. Отаке буває. Через це кохання побратими пересварились між собою, затаїли злобу один на одного і навіть грати покинули. А потім разом пішли до красуні, щоб вибрала з них, кого захоче, дружиною. Дівчина покохала Веселі Цимбали. Але здушила свою любов і так сказала побратимам:
— Я люблю і Веселі Цимбали, і Журливу Скрипку, і Ніжну Сопілку, а тому не можу вийти заміж за когось із вас. Коли хочете, буду вашою сестрою... — Після того знову на землі ще краще заграли Веселі Цимбали, Журлива Скрипка і Ніжна Сопілка, бо в них увійшло те, що є найкраще на світі, — любов!
У її батька мало не все було найкращим: і друзі, і дружина, і донька, і їхня хатина, не кажучи вже про старенький млин, рівні якому не було в цілім світі. Навіть їхня корівчина теж була найкращою, бо хоч вона й мало давала молока, зате в неї були роги розкішні, мов корона...
Згадавши це, і посміхнулась, і зажурилася жінка: де тепер, у яких світах її тато? У сорок другому році його з кількома підпільниками схопили німці, а млин облили гасом і запалили. Вже охоплений кривавими руками вогню, він чесно молов своє останнє мливо. Тільки обгоріле колесо залишилось од млина, бо здогадалось упасти в ту воду, з якою весь час пересварювався млин. А від батька залишились одні згадки-спомини. Але, може, настане та година, коли якогось дня відчиняться двері і в землянку увійде її сивий, не від муки, а від муки тато і, як в дитинстві покладе свою руку на її коси і скаже, що вона найкраща і діти в неї найкращі в світі.
З очима повними сліз і видінь Катерина підійшла до дітей, подивилась на всі голівки, поправила постіль та и почала думати про завтрашній день: чим вона нагодує свою сім'ю? І тільки тепер відчула, яка вона голодна. Хоча сьогодні і діти, і Григорій уволю поїли хліба, але вона собі не могла дозволити такої розкоші: переділила свою пайку і залишила на ранок для найменшого.
Молодиця підійшла до мисника, дістала з-під полумиска шматок хліба, що вилискував іскорками картоплі, зважила в руці, вдихнула його пахощі і знову бережно накрила полумиском, її уста затремтіли, на них ворухнувся біль, а думки закружляли навколо того кулика з борошном, яке привіз сьогоднішній гість. Хіба ж могла погана людина завітати до них? Пособив комусь Григорій, от, спасибі, й віддячує. Вона підійшла до мішка, пригнулась, обхопила його обома руками, і знову перед очима заколивався старий млин, заставлений мішками збіжжя і сипанками з вимолом, біля яких весело порались важкі селянські руки.
Катерина розшморгнула зав язку, з дитинства знайомий повів пшеничного борошна, повів далекого степу охоплює все її єство. Молодиця вже не знає, чи переконує, чи обдурює себе, що от-от гість прийде з Григорієм вечеряти. А що ж покладеш їм на стіл? Оту дитячу пайку? Треба хоч якогось коржа спекти. Вона ясно уявляє, як незручно почуватиме себе Григорій, коли не буде чим почастувати гостя. І вже без ваганини здіймає з кілка підситок, а з мішка набирає повну миску муки. Легко в її руках залопотів, затанцював підситок, а на стіл білим дощиком потекла пшенична мука, дихай — не надихаєшся нею. У жінки прояснилось обличчя, хоча сумління інколи шпигало її своїми колючками: чи не зарані почала вона поратись біля чужого добра?
Вгорі загупали чиїсь кроки.
"Ідуть!" — зраділа і перелякалась Катерина, біля її красиво окресленого рота ворухнулась нерішучість, а в очах очікування.
Незабаром чиїсь руки невміло зашаруділи по дверях, і в землянку, низько пригинаючись, увійшов Поцілуйко. Він одразу ж одвів погляд від її очей, наче вони просвічували його думки. І це насторожує жінку: справжні партизани завжди рівно, з приємністю чи цікавістю, дивились їй у вічі, дарма що вони були зеленими.
— Ви самі прийшли? А Григорій де? — здивувалась і насторожилась вона.
— Там, — невиразно крутнув обм'яклою рукою Поцілуйко і пустив погляд кудись за стіни землянки. Сліди збентеження ворушаться на його нездоровому сірому обличчі і на червоних білках.
Катерина ще більше насторожується, одразу кілька питань занепокоєно розповзаються в голові, і хоч вона не може стримати їх, але вже більше ні про що не розпитує гостя, а запрошує сідати за стіл.
— Спасибі, Катерино Павлівно, я й постою, — тільки тепер поглянув на неї, як на жінку. І хоча це зовсім було невчасно, недоречно, але відзначив про себе: "Гарна, з якоюсь таємницею. До такої тягне чоловіків. Недарма Задніпровський узяв її з цілим виводком. Ех, коли б можна було повернути минулі роки... сам би закружляв навколо такої".
Потім перевів погляд на розв'язаний мішок, і щось подібне до посмішки вигнулось на його широкувате розкраєному роті. Далі зиркнув на дітей, в почервонілих очах майнуло співчуття. Він, ніби докоряючи комусь, похитав головою.