І коли він вийшов на вулицю, і коли підходив до церкви — увесь час чув, що навколо нього витає її любов. Простягни руку — і доторкнешся до цього дивного снування.
".Земля!" Як це слово пасувало до Катерини, до її весняних з темними крапинками очей, до голосу, до постаті. Ні в житті, ні в одній картині від епохи Відродження і до наших днів не зустрічав чогось подібного. Родена, тільки Родена треба для такого образу! Хоча, може, комусь вона буде здаватися самою звичайною жінкою. Але це тому, хто не знає її, хто не вміє бачити усіх таємниць людської краси, а бачить її лише на обмеженій площині, що зветься обличчям. Ця площина в його Оксани була правильнішою, досконалішою, але хіба вона може витримати будь-яке порівняння з його Катериною?
Отак і йде людина в м'якому стеливі кохання, ясниться посмішкою. І не тільки погляд жінки, але й добрі, в скорбі й турботах людські очі сяють йому, дарма що в світі є війна і поцілуйки.
Коли він увійшов до церкви, там в напівтемряві велетенською птицею наполохано заметушилась кордубата постать отця Хрисантія.
— А, це ти, чадо многодумне, — заспокоївся отець Хрисантій. — Що на фронтах?
Григорій Стратонович міцно стиснув розчепірені пальці:
— Добираємось до самої голови гадини.
— Гарно сказав, гарно. А про мого сина часом нічого не чували?
— Не чув.
— Жаль, — похитав головою отець Хрисантій, а на його ніздрястому обличчі заграла посмішка.
— А що таке?
— Достойне чадо! Одержав богоугодний орден — Олександра Невського. — От я і прийшов сюди воздати за нього хвалу Всевишньому, — отець Хрисантій потягнувся вгору всією своєю незграбною постаттю, рясні рукава його ряси опустилися вниз, оголяючи ту задичавлену волохатість рук, яка наочно підтверджувала небогоугодну істину про походження людини.
— У вас, панотче, мало не щодня знаходиться привід заглянути у свій закапелок, — засміявся Григорій Стратонович.
— У такий біблейський час живемо, чадо, — повчально прорік отець Хрисантій.
— Може, в історичний?
— Для вас історичний, для мене — біблейський — різниця світоглядів, як пишеться тепер. Іноді собі зрю ясно і мислю ясно: от-от підуть пророки по землі.
— Що ж тоді вони з вами, отче, таким многогрішним, зроблять?
— Смиренно в робості серця буду уповати на милость божу. Пітіє хмільне — це не первородний гріх, — безжурно відповів піп. — Омиємо, Григорію Стратоновичу, достойну нагороду мого чаду ні?
— Не можу, панотче.
— Гординя обуяла, Григорію Стратоновичу. А я приложуся, бо маю свято в душі своїй.
— Так для чого ж тоді чреву догоджати? — насмішкувато поглянув на отця Хрисантія, якому вже не терпілося заглянути в свій закапелок, і він тягнувся до нього всією ряснотою свого тіла, особливо підкуцьорбленим носом, на якому аж вигравали великі, чутливі до трунку ніздрі.
— Гріх іде не в уста, а з уст, — рішуче махнув рукою і пішов у ризницю. Незабаром щось у ній забряжчало, клокнуло й забулькало.
А Григорій Стратонович біля дверей у подиві почув кроки своєї Катерини.
— Що серденя? — посміхаючись, пішов їй назустріч.
— Як у тебе холодно, — аж затремтіла, кутаючись у теплу хустку. — Бр-р-р...
— Оце й усе, що мала сказати? _
— Ні. До тебе приїхав якийсь чолов яга. Дуже хоче побачитися віч-на-віч з тобою.
— А у мене хіба сьогодні приймальний день.
Катерина засміялася:
— Диви, який бюрократ, і в церкві не приймає.
— Звідки ж той чоловік і чого?
— Наче з району. Тобі гостинця привіз: кілька дощок, щоб встелити в землянці долівку, і аж цілий кулик борошна. Я не хотіла брати, так він сам дошки скинув біля порога, а муку заніс у землянку.
— Щось це не подобається мені, — одразу насторожився, нахмурився вчитель.
— Може, він твій партизанський побратим? Хіба знав би хтось із чужих, що тобі дошки потрібні?
Григорій Стратонович задумався.
— Може, й іак. Який він із себе?
— Довготелесий, білявий і наче розгублений, бо погляд якось не тримається середини: то вниз вигинається, то поверх вій вислизає.
— Чом не картина!? Одразу негідника намалювала, — здивовано хмикнув Григорій Стратонович. — такою парсуною, після твоїх слів, ніколи і ніде не хотілось би зустрітись.
— Вид багато що може сказати, але не все. Хай приходить до тебе цей чолов'яга?
— Де він?
— Біля дзвіниці очікує. Зі мною чогось не хотів заходити.
— І це не подобається мені.
— То кликати його?
— Що ж, клич, а сама йди спати.
— То й пішла, коли надокучила. — Освітила своє і його обличчя усмішкою. — Ти ж не барися. — Забирає з собою частку його радості.
Знову заскрипіли церковні двері. З темряви повільно вигнувся довготелесий чолов'яга. На його стовбуристій шиї незграбилась невелика з укороченим підборіддям голова, яка наче опасалась вибитись за межі нерівно роздутої шиї. Коли він підвів тонкі ліплені повіки, в очах недобре заколивався "одсвіт хиткого світильника, і вони з цим одсвітом так забігали, наче хтось підворушував їх на невидимому решеті.
Якби з мальованого пекла знагла відслоївся якийсь присмалений чорт і присунувся до Григорія Стратоновича, він, певне, менше здивувався б, аніж зустрічі з довготелесим.
— Це ти!? —не вірячи собі, запитав учитель, і його потріскані уста здригнулись, обурились і скособочились од безмежної огиди.
— Це... я, — так, ніби не вірячи, що це він, сказав довготелесий, мертвотно ступнув ще крок і завмер в одубінні, а на його броватому, з жмаканцями під очима обличчі туманом проходить приниження, прохання, ніяковість, впертість й острах. Невірне світло, здавалось, вихопило це обличчя з темені зіпсованого екрана, мінило його і вганяло в зіниці не тільки зловісний мерехтливий одсвіт, але й кіптявість, скупчувало її під повіками, на яких, коли вони опускались, теж тремтіли страждання і острах.
— Як же ти посмів прийти до мене? — переходить на шепіт Григорій Стратонович, а стиснута в кулак рука сама потягнулась до серця, зчавлюючи біль і гнів. — Як ти насмілився... нечестивцю? —насилу стримує себе чоловік.
Обличчя довготелесого ще більше сіріє, і на ньому виліплюються три вирази: муки, прохання, каяття. Він теж прикладає руку до грудей, і його розчепірені пальці кліткою впиваються в серце, а зібгане тонкогуб'я сіпаєт.ься, пересмикується і не може чи спасається зронити перші слова, але ось вони зриваються й спочатку риплять, мов стара хвіртка у темряві, а вчитель одразу ж відгортає їх рукою: