Григорій Стратонович бере автомата, розбухлого портфелика, задмухує світло й плечем в плече йде з дружиною, яка одразу ж притихла — лячно стало в темній церкві. Надворі аж зітхну лося з полегкістю, і вона притулилась головою до мужа.
— Це що за ніжності перед самою дзвіницею? — забурчав наче невдоволено, зупинився, поцілував дружину, а вона зітхнула. — Чого ти?
— Боюсь, що спливе оце, наче сон, — сумовито призналась вона й притулилася до нього, руками охопила його плечі, а свою голову опустила мужу на груди.
— Ну, що ти, кохана! — До його любові приєднався і жаль: — Навіщо тільки сумне бачити попереду.
— Бо так воно часто й буває в житті. Надивилась я на це, Григорію; спочатку вуркотіння й любощі, а далі — чого не буває: байдужість, неприязнь чи й сльози.
— Хай ні одна не проллється у тебе, — обома руками підвів її голову й поцілував очі, брови, міжбрів'я.
— Милий мій, милий, — заклекотів її голос, і вона тепер уся стояла перед мужем, як саме кохання.
— Отак і забулись про вхідчини, — напівжартівливо промовив він і поглянув на дзвіницю. — Може, з такої історичної нагоди вдарити в усі дзвони? Хай сходяться до нас добрі люди.
— А чим ти їх будеш частувати? — набігла тінь на прояснене обличчя Катерини. — Хоч би хлібина чи якийсь кришеник сала був на столі.
— Так зате ж картопля є! А сіль яка? Чого печалитись? В лісах це здалось би розкошуванням! То вдаримо в дзвони? Я вмію! Хлопчаком не раз вителенькував усячину. Сам дяк мені за це вуха обривав, але й хвалив за талант. — Григорій Стратонович насправді підійшов до дверей дзвіниці, але Катерина обхопила його по-чоловічи міцними руками.
— Досить. Іноді ти буваєш наче дитина.
— От і розберися, що ти за одно! — сказав ніби з образою. — То вченим величаєш, то докоряєш дитячим розумом. Коли ж ти правду мені говориш, а коли і лукавиш?
— Люблю тебе, — тихо загуділа у відповідь.
— І зараз викрутилась, — провів рукою по її міжпліччі, що різкуватою лінією вигиналось до стану. І стегна різкувато виділялись у жінки, неначе одштовхувались од стану, але вся її постать була сповнена такою своєрідністю і жіночою принадою, що мало хто не заглядався на неї. Григорія це радувало, але іноді й бісило, коли чиїсь очі більш звичайного паслись на постаті дружини.
Коли подружжя підійшло до землянки, там саме погас вогник, зате зчинився неймовірний шарварок.
— Що тільки ці пустотники витворяють!? — стривожилась Катерина.
— Напевне, у піжмурки почали гратися, бо воля: ні мене, ні тебе нема.
Але невдовзі у віконцях знову блимнуло світло, поколивалося якусь хвилинку і погасло.
— Діти, що ви тільки робите? — гнівно стала на поріг Катерина.
— А ми нічого, мамо, не робимо! — одразу ж загомоніло кілька голосів. — Засвітимо каганець, а він гасне, засвітимо, а він гасне, бо з стелин вибивається вітер і хукає на світло, — показали і губами, і коловоротом рук, як вітер задмухує сліпачок.
Катерина сама засвітила мигунець, але вітер одразу ж вигнув пелюсток вогню донизу. Жінка мовчки, з докором, подивилась на стелю, прикрила дражливе світло рукою, перенесла в інше місце. Тут менш віяло, і вогнищ, здригаючись, почав освітлювати бліді, але веселі обличчя дітвори і вогке убожество землянки, яка на сьогодні вважалася мало не розкішшю.
— Гарну маємо оселю. — Григорій Стратонович, приховуючи посмішку, серйозно розглядається довкола. — Навіть піч є, і запічок, і лежанка, тільки пашні нема на печі. Ну, діти, як вам тут живеться?
— Добре, тату! Страшно добре! Мама навіть до картоплі уволю хліба дала! О! —різними голосами закричала з усіх закутків дітвора.
— От яка у нас сьогодні щедра мати. Почубитись на новому місці ще не встигли?
— Встигли, тільки трошки!
— Василь мені головиць дає! То дайте йому бобу, — заремствував малий Степанко.
— А чого ти без мами лізеш до хліба? їв же сьогодні, як молотник! — баском гримнув Василь на нерозумного братика.
— Зараз, діти, іще поїсте, — посумнілим, з усмішкою Поглядом перелічила дитячі голівки.
На застеленому свіжою полотняною скатертиною столі з начищеної гільзи снаряда ніжно проглядав пучок сонних, ще запечатаних підсніжників і гілочка ліщини, вкрита вже розпухлими сережками. Це були перші весняні квіти. Вони одразу нагадали Григорію і дитинство, і партизанські весни, коли вісники їх — підсніжники — проростали між гільзами патронів чи стояли в гільзі снаряда у його землянці.
— От і дочекались весни, — підніс квіти до обличчя, вдихнув їхній свіжий земляний повів. —Хто назбирав?
— Я, тату, — обізвалася зеленоока, як і мати, Люба. — Це для вас, бо ви їх любите.
— І не побоялася в ліс піти?
— Ми з сусідською Ольгою бігали. В озері під берегом щуку побачили, велику-велику, — розвела ручатами. — Очі в неї були наче квасолини. Вона мало до самої кладки Не підпливла. Отам біля озера і назбирали квітів.
— Спасибі, доню, — притулив до себе дебеленьку, вилицюватеньку десятилітку, яка вже три дні не могла натішитися своїми новими чобітками і де треба й не треба хвалилася:
— А в мене обновка, тато купив.
Повінь добрих почуттів затоплює душу вчителя, коли він чує, як довірливо тулиться до нього дитина. Але на цій світлій радості нема-нема та й озветься болем холодна краплина: до цього б гурту хоча б ще одно дитя. Але на це поки що не має він права.
— Діти, і в мене є для вас гостинець! Вгадаєте? — приглушує сумну росину.
— Цукерки? — першим закричав малий Степанко.
— Не вгадав. Хто далі? — заохочував Григорій Стратонович, трусячи обстріпаним портфеликом.
— Булка!
— Де вона тепер візьметься? — розважливо заперечив найстарший, одинадцятиліток Володимир, такий самий великоокий сміливець, яким був і його тато.
— Цукор!
— Кислиці!
— Яблука!
Григорій Стратонович, надавши обличчю таємничого виразу, розщебнув портфелик, і в землянці одразу стало тихо.
— Ось що! — вийняв грубу і чисту, як сніг, четвертинку сала, а діти аж заплескали в долоні. — Зараз і в нас буде королівська вечеря. Знаєте, як вечеряли королі?
— У них було багацько пундиків, м'яса і продуктів, — обізвався Василь.
— Правильно, Василю, у них було багато пундиків, м'яса і... печеної картоплі.
— І в нас є печена картопля! Чуєте, як пахне, — подав голос Степанко, який і справді повірив, що королі ласували печеноюкартоплею.