Мамура поморщився:
— Шавулі й п'ятсот вистачить з головою.
— Е, ні, в такому ділі не треба скупитися. Нащо свій чоловік має косувати на свого. Хай і він має інтерес, великодушно заступився за комірника.
— Голова у вас міністерська! — засміявся Мамура і запив похвалу самогоном.
Але сьогодні він і цією похвалою не влестив Безбородька.
— Міністерська, кажеш? — гостро зиркнув глибоко посадженими сірими з тінявістю очима. — А яка у тебе.
— Та куди моїй до вашої, —насторожився Мамура і тихіше запитав: — Яка гризота поїдає вас?
Обличчя Безбородька взялось заклопотаністю.
— Про худобу, Тодоше, треба щось думати. В печінках вона сидить мені.
— А що робити, коли ніяких лімітів не спускають? Хіба мало папірців писали?
— Папірцями не нагодуєш скотину. А тут ще Марко Безсмертний приїхав. Він як вчепиться за коні. то й ми копитами загуркочемо з посад. Ось, практично, про що треба думати. Бо ти ж знаєш Марка.
— Хто його не знає, — недобре насурмонилось гарбузисте обличчя завгоспа. —Учора деякі, мов на прощу, пішли до нього. Знаю, місили нас, наче тісто.
Безбородько похмурнів:
— Отож гляди, щоб і не спекли, мов тісто. Який не є наш колгосп, а без нього не солодко буде.
— Що и казати... — Мамура навіть чарку відсовує од себе. — І принесло ж того на костурах, а до нього йдуть, наче до апостола якого.
Вони обоє довго мовчать, думаючи про одно.
— Може б, до товариша Киселя заїхати, якесь порося відвезти, а він і виписав би сякий-такий нарядик? — згодом обережно випитує Мамура.
— Можна спробувати й це, а поки що берися за резерви — піди по людях. Сьогодні ж! Хтось буряка дасть, у когось розживемося картоплі чи сіна. Брати все треба тільки під розписку: вродить —віддамо.
— Аби взяти, а за віддання в мене голова не болить, — таки прорвалася злодійська вдача Мамури.
— Ти ще й ляпни комусь таке, — невдоволено поморщився Безбородько, — З кузні треба не спускати очей, щоб наші плуги не останніми плентались у зведенні. Заліза тепер вистачає — всюди війна порозкидала таке добро. Запас би треба якийсь зробити. Не думаєш ти над такими питаннями ні практично, ні теоретично. А головне зараз — худоба, коні. Аби хоч як-небудь дотягнути до паші та обсіятись.
— Через годинку й піду по селу, щось виходимо. До Безсмертного заходити?
А чого ж, і до нього зайди, взнаєш, яким духом дихає чоловік. Тільки самогонку сухим, чаєм заїж — Марко за що хочеш може вчепитися.
— Наднесла ж його лиха година із тієї війни. Хай би воював собі потроху та розживався на славу й ордени. — Мамура виказав те, що приховував Безбородько, засунув грошву поближче до душі та й вийшов на подвір'я, де сніги з-під хмар перехоплювали сонячне проміння. Кош підняли голови од опалки, і в сині їхніх великих очей, як на малюнку, загойдалися росинки сонця і здрібнілий до цяточки вид Мамури.
VIII
Коли Марко прокинувся, у задимленій землянці не було ні матері, ні Хведька, тільки біля діжечки, на якій стояв образ Георгія Побідоносця, шаруділо і лякалось свого шарудіння зайченя.
У відчинених дверях досвітнім павутинням вигойдувався дим, а назустріч йому пробивався такий сонячний пилок, наче він творився в пору яблуневих відцвітань. Із стелі прямо на обличчя упала краплина вологи і прогнала рештки сну.
"Добре ж спалося у рідної мами, неначе дитинство повернулось, — здивувався, що проспав схід сонця. Навіть у шпиталі, навіть після снотворного, Марко мало не завжди прокидався на світанку. —А тут одразу осоромився перед матір'ю і Хведьком. Що вони там роблять?"
Знадвору голосисто обізвався півень, гупнула сокира зойкнуло розколене дерево, потім почулись чиїсь кроки і обізвався голос Безбородька:
— Доброго ранку вам, тітко Ганно! Чи живі-здорові?— здивувався Безбородько.
— Та живемо твоїми молитвами і трудоднями, — неласкаво одказала матір.
— Чого ви такі сьогодні?
— А ти завжди такий.
— Хіба?
— Не пам'ятаєш? За цілий рік ти хоч раз отак, як нині, підійшов до мене чи запитав про моє здоров я?
— От чого не пригадую, то не пригадую. Вас багато, я один. А коли щось не так було, вибачайте... З празником вас — із поверненням сина.
— Спасибі на доброму слові.
— Одним "спасибі" не відбудете... Хоча б учора на
беседу покликали.
— Чого ж сам не зайшов? Мої хороми не так далеко від твоїх. Тільки твій палац уже над землею пишається, а мій глибше в землю входить.
— Тепер і ваш, як з води, вийде з підземелля. Марко — господар, та ще який! Чимсь, практично, пособимо йому, щось сам подумає-поворожить, ну, й вилізете з цього склепу, — розважливо говорить Безбородько. Здається, ніби його не гнівлять не дуже привітні слова матері, але натяком про допомогу він таки зм'якшує жіноче серце.
— Деревом треба зарятувати, — вже бідкається мати господарчими турботами.
— Допоможемо, розживемось на якийсь нарядик, аякже! Самі розуміємо практику!
"Лис усюди залишається лисом. Бач, як заходився влещувати матір", — посміюється Марко, прислухаючись до розмови.
— Здоров я ж сина, чував, не дуже, щоб дуже? — стеле співчуття Безбородько.
— І не дуже, Антоне. І снарядами шматували його, і ножами лікарі різали, як різники.
— Да, нічого не поробиш: війна війною, мало хто винесе з неї неподірявлене тіло, — але вже тепер у співчутті, як роса на павутині, зависають краплини радості.
Марко відчуває їх, спочатку дивується, а потім починає обурюватися:
"Надієшся, що я, покалічений, не буду тобі заважати? Чи не зарання радієш?"
— З нагородами ж, з орденами приїхав син? — допитується Безбородько.
— Не знаю, не бачила.
— Та що ви, тітко Ганно! Такого не побачити!? — вигукує Безбородько. — Невже нічого не висяювало, не бряжчало на його гімнастьорці?
— Не придивлялась. Я з нього, бідолашного, очей не зводила, — тихшає голос матері.
— І навіть якоїсь медалі не побачили? — удавано дивується Безбородько, а крізь подив пробивається радість.
— Навіть медалі, — спочатку бентежиться мати, а потім починає сердитись: —А чого в тебе, Антоне, за чиїсь медалі так голова болить?
— То до слова прийшлося, — гасить радість у голосі. — Як-не-як, друзяки ми з Марком, от і не байдуже... Ну, піду я, тітко Ганно.
— Може, друзяко, в наш палац заглянеш?