Учитель од несподіванки здригнувся, рука, за звичкою, сама потягнулась до автомата. Він одразу ж одсмикнув її, поглянув на жінку і засміявся:
— Ну й налякала ,ти мене, Степанидо!.. Саме чомусь партизанська минувшина згадалась.
— Дивно було б, якби ти про щось інше думав. Ну, чого посміхаєшся і мружишся?
— На світило завжди доводиться мружитись,— засміявся Григорій Стратонович.— Та й чудуюсь із голосу твого: як дзвенів у дитинстві дзвоником, так і досі дзвенить — не переводиться срібло в ньому.
— Яке вже там срібло,— в опущених куточках її заокруглених уст ворухнулась печаль.
— Чисте! — переконано сказав Григорій Стратонович.—А ти чого не відпочиваєш?
— Не спиться, брате, перед дорогою. Та й молодість встала-ворухнулась перед очима,— промовила з насмішкою до себе.— Пройшлася ж оце селом, і все-усе згадалось, що промайнуло навіки. Тут же я зустріла свою вісімнадцяту весну. Які сади, які оселі стояли тоді...
— А в очах тоді не стояло перше кохання? — змовницьки покосував на сестру Григорій Стратонович і посміхнувся.
— Звідки йому було взятися?—мало не скрикнула жінка і кинула сполоханий погляд на брата.— Мелеш таке...
— Так уже й мелю... У вісімнадцять років до гарненьких дівчат кохання приходить звідусіль,— не помітив її хвилювання.
— Ет, не патякай зайвого.
— Ніколи не думав, що любов — зайвина,— так само напівжартома говорить Григорій Стратонович, але Степаниді зараз не до жартів, і скорбота проходить її обличчям, тремтить у щойно вибитих зморщечках біля носа і забивається під повіки. Але жінка якось опановує себе і навіть у подиві поводить плечем:
— І чого ти сьогодні так багато говориш про любов? Задніпровський ясно поглянув на свою зведену сестру, підвівся і простягнув уперед могутні ручища молотобійця:
— Питаєш чого? Бо маю тільки ці прострелені руки і лише одне нічим не обкарнане багатство — зветься воно любов'ю!.. Це не диво, коли хтось у свої вісімнадцять чи двадцять років покохає когось. Це любов для себе, чи для двох, чи для свого вогнища. Я не гуджу і її, але горджусь, що маю більшу любов. Вона, як спадщина, дісталась мені від моїх батьків, од їхнього хліба і пісні, від чарів нашої м'якої задуманої природи і від моїх побратимів по сердечності, по мислі і зброї. І хоч я зараз живу на злиденному пайку, а моя дружина, поки розріже хліб, кілька разів ножем викреслює на скоринці пайку дітям і мені, я б за все разом узяте золото Рокфеллерів не віддав би й частки свого багатства. Бачиш, як розхвалився перед тобою, бо таки маю чим.
Степанида посміхнулась і зітхнула:
— Який ти щасливий і... нещасний, брате. Григорій Стратонович нахмурився, в душі ворухнулись його жалі і невдачі, але він одігнав їх і обурився:
— Чого ти мов з гарячки заговорила? Чому я нещасний!?
— Бо різна погань смикає тебе, мов горох при дорозі.
— І це тому, що я іду по дорозі. А зверну я, зверне другий, третій з дороги, то погань і виповзе гадиною грітися на сонці.
— Але як вона жалить тебе!
— Так, вона може вжалити мене, принизити мою гідність у очах збайдужілих людей, потьмарити мій день, а проковтнути — не проковтне. І не роби мене безщасним, бо велике щастя було в моєму житті: коли гриміло над усією землею, я, як умів, і руками, і плечем, і грудьми одводив нещастя од людей... Колись мене дивував своєю поетичною силою один образ із пісні: "А я тую чорну хмару рукавом розмаю. А прийшов час — і я теж розганяв найстрашнішу хмару і живим вийшов з-під неї. Це, сестро, зветься не сліпим, а справжнім щастям. — Він легко, обома руками пригорнув Степаниду і забубонів їй у саме вухо: — й поменше думай про всяке таке, бо в світі є над чим кращим думати. Та й погостюй у нас ще з деньок. Обличчя Степаниди трохи розпогодилось:
— Добре, що ти такий у мене...
— Сякий-такий Пантелій, а все-таки веселій, — засміявся Григорій Стратонович. — Так побудеш іще деньок?
— Не виходить — уже канікули закінчуються.
— Та и у дзвіниці жити гірше, ніж у хаті, — насмішкувато примружив очі.
— І це правда, — не стала заперечувати. — В ній од холоду і тіло, і кості німіють. Це не оселя, а наслання якесь.
— Зате діти під великими дзвонами ростуть! Прикмета гарна!
Степанида підперла рукою обличчя.
— Лишенько моє із такою прикметою.
— Це ж тимчасово, — заспокоїв її Григорій Стратонович. —Завтра-позавтра переберемось у землянку і заживемо, як люди. Сьогодні вже й скла роздобув на віконця, поцінно дісталось.
— Ще и радіє, наче бога за бороду піймав, — докірливо похитала головою. —Хтось би інший, на твоєму місці, при твоїх заслугах, уже в палаці сидів би.
— Облиш, Степанидо, старі мелодії, страх як не люблю їх, — одразу нахмурився Григорій Стратонович. — Прийде час — і в палаці буду жити.
Жінка недовірливо подивилась на брата:
— Коли ж він, романтику мій, гордість моя, прийде?
— Коли всі люди матимуть палаци чи щось подібне. Не раніше і не пізніше.
— Подвижництво і знову подвижництво, а якийсь тобі хитрий Безбородько вже й зараз у палаці сидить і підсміюється над такими, як ти.
Григорій Стратонович пильно подивився на сестру і постукав себе пальцем по чолу:
— В тебе голова чи її ерзац на плечах? Голова?.. То нагадай мені випадок з історії, коли чесні люди мали більші матеріальні вигоди, ніж пристосуванці чи злодії?
— Здаюсь, брате, перед твоїми знаннями, твоєю логікою і слов'янським стоїцизмом. Ти в мене найкращий випадок, — не розсердилась, а мило посміхнулася жінка. — Добре, що твій тато, овдовівши, знайшов мою маму... Який він рослий і гарний був! Пам'ятаєш, як ми на їхньому весіллі у виярку за хатою танцювали.
— Кому що в голові, а тобі танці і в церкві згадуються, —засміявся, махнув рукою Григорій Стратонович. — Ти вміла крутитись, як голуб-вертун.
— І це все уже назовсім відійшло, — зітхнула, задумалась Степанида, — і дитинство, і життя батьків, і твоя молодість. Тільки мамина хатка іноді так нагадає всю передчасно втрачену рідню, що і сльози, й іскри аж бризнуть з очей.
— Порідшав наш косарський рід, — і собі зітхнув Григорій Стратонович. — Підкошував усюди він смерть, але и смерть косила його. — Він бережно посадив сестру на ослін, уважно подивився на неї. — Та журба журбою, а жити треба. Чи не думаєш ти інколи, що живеш тепер, як у дуплі? Смуток ні розуму, ні сорочки не дасть. На людях треба побільше бувати, сестро, на людях!