— Марку, лебедику мій, голубе сизий, скажи ж їм, басурманам, щоб моє зверху було, бо де я ставитиму глечики з молоком?
— Тьху, ще й серйозного чоловіка замакітрить бабським череп'ям! — сплюнув спересердя Порфирій, кивнув братові, і вони дружно гупнули сокирами.
Стара затулила обличчя долонями, а коли почула тріск, опустила руки і на місці, де була землянка, побачила хмару трухлявого пилу.
— Ну, і слава тобі господи, — зітхнула вона й рівно пішла до хати.
— Лейборист! — зневажливо кивнув на неї головою Порфирій і почав струшувати з одежі порох колишнього житла.
Цілий день Марко снує зеленими і чорними полями і має насолоду від бурчання тракторів, що орють на зяб, і від будівництва ферм, і від розмов на буряках, і навіть од цвіту скромних братків, які прихопили на свої тендітні пелюстки кольори осіннього сонця і весняного неба.
Біля ставу тремтить поріділе золото верб, а між ними дівочими стрічками ворушиться просинь, і по ній снується легеньке осіннє павутиння. Рибалки, перегукуючись, витягують першу тоню, і на березі одразу виростає пагорб живих злитків. І блакитне поле теж вродило в цьому році. Тепер треба прикупити добрих корів та братися за будівництво цегельні.
Біля зеленого, мов барвінок, рапсу його з білим вузликом в руках розшукує Тетянка і починає вичитувати так само і те саме, що вичитувала колись Олена. А він і це слухає з приємністю і добряче посміхається доньці, яка вже й висновок підбиває, що в неї зовсім неможливий батько.
— Так уже і неможливий? — скоса поглядає і милується ображеним вузликом її вуст.
— Ви б подивилися, на що стали схожі...
— Перепався на смик... — підказує Марко доньці.
— Ет, хіба з вами серйозно поговориш? — гніваються уста, очі і брови доньки. — Відпочити вам треба, відпочити хоч кілька днів.
— Скоро і за цю кампанію візьмемося. Поїду, Тетянко, аж у ті місця, де танки підбивав.
— Це ви кілька разів говорили мені.
— А ти ще раз послухай: старі люди люблять повторювати.
— Які ж ви старі? — гнівається донька.
— Ну, не старий, так бувалий. От побачиш — незабаром поїду, бо чогось у грудях останнє залізо норовиться.
— На операцію треба лягати.
— Ну, це ще почекає...
З гінної дороги до них радісно поспішає Антон Безбородько. його вигляд одразу ж занепокоїв Марка: коли Безбородько веселий, то щось недобре скоїлось.
— Здоров, здоров. Марку! — підходячи до Безсмертних, уже пригашує радість Безбородько. — Іду собі дорогою — бачу сімейство, ну, й завернув до вас.
— Із чим завернув? — Марко вловлює ту мізерію. що зараз проходила на вузькуватому виду Безбородька, хоч він і намагався прикрити її латками жалощів і співчуття.
— Та як тобі сказати? — зиркав по боках Безбородько. — Перестарався ти, братику, перестарався. Хіба я не казав тобі: не дуже старайся, бо в нас тобі пам'ятника чи монумента, практично, не поставлять, хоч ти із шкіри вилузайсь. Бач, як ти мудрував із горохом, а зрештою, куди потрапив? Аж у фейлетон. От який маєш набуток! — Безбородько поволі, ніби неохоче, вийняв з кишені зім'яту газету.
Марко вихопив її, в очах йому темно застрибала комашня літер, у мізок болісно гупнула раз і вдруге та сама думка: за що?..
На четвертій сторінці його приголомшив самий заголовок фейлетону. "Цар-горох і комбінатор". Чи можна було вигадати щось дошкульніше?.В цій писанині його зробили ошуканцем, який, спекулюючи на споживацьких настроях, роздуває свій авторитет і експлуатує багатство землі. Тут навіть словом не згадувалося, що з другого врожаю було здано півтори тисячі пудів гороху державі. Не це було потрібно авторові, який ховався за псевдонімом "Горошина".
Дочитавши фейлетон, посірілий Марко з відразою повертає газету Безбородькові й прикладає руку до грудей, де лежать останні осколки; здається, й вони заворушились од незаслужено? образи.
— Бач, як, практично, буває в житті, — бережно ховає газету Безбородько. — І коли подивлюсь я, то не з твоїм здоров'ям тягти цей віз.
— Ідіть, Антоне Івановичу, — непримиренно поглянула на нього Тетяна й притулилась до батька. — Ідіть од нас.
— Ти вже командуєш замість тата? Багато командирів розвелось у нас, — образився Безбородько. — Ти краще скажи, хай він здоров'я береже, бо, знову ж, монумента не поставлять.
— Чули вже ваше розумне просторікування! — гнівні рум'янці спалахують на обличчі доньки. — Ідіть!
Безбородько обертається й статечно, з повагою до себе, прямує до гінної дороги.
У Тетяни болем наливаються очі:
— Хіба можна ось так бити в самісіньке серце?
— Це, доню, не в серце, — рукою засцокоює її Марко. — Це не смертельно. Але не легко йому, коли, не розібравшись, б'є свій свого. От тоді людина має найтяжчу кару, і все одно — це минуще...
— Що ви думаєте робити?
— Послухаюсь тебе: поїду зараз на кілька днів з села. Ну, хоча б у ті місця, де підбивав танки.
— А спростування писатимете?
—Для чого, доню? Не папірці, а робота, тільки вона спростує все, — засмучено поглянув удаль, де на притінену землю золотим колобком опускалося сонце.
"Я від діда утік, я від баби утік, я від смерті утік, а від обмовника не зміг. Але стискай, чоловіче, серце, стискай його і далі тягни свій плуг..."
XLII
Чого б, здавалося, журитись, коли правда на твоєму боці, та все одно грязь, кинута на тебе, тривожить і тривожить душу, і вже не таким ясним здається зоряний посів на небі, і вже не так хвилює стишена дівоча пісня.
Осторонь по-осінньому зітхає вітер, і ти зітханням відповідаєш йому. От уже й відчув ти важку втому, зібрану за нелегку весну і літо. Невже був кінь, та з'їздився? І в грудях вогнем ворушаться клубки. Напевне, доведеться ще лягати під ніж.
Мала мати одну дочку
Та й купала у медочку.
Все ближче журяться дівочі голоси. Це ж улюблена пісня Катерини Задніпровської. В темряві йому засвітились прекрасні материнські очі, заклекотів її голос, лягли руки на його плечі. Ще недавно вона зі своїм Григорієм утішали його, а він дивився на них, і все одно було ніяково на душі, наче й справді мав провину перед людьми. От і зараз навіть не так ідеш селом, як раніше, саме тіло якось щулиться, неначе бажає стати меншим.
У медочку та й купала,
Щастя-долі не вгадала.