— Варите? Добрий день вам, — ласкавіше звичного пробурмотів до молодиці.
— Аякже, варю, бо таке моє діло, — весело відповіла Катерина Павлівна. —От добре, що нагодилися на борщ. Саме умліває.
— Умліває? — для чогось перепитав Кисіль, з опаскою заглядаючи в чорний казан, ніби там принаймні варились вибухові речовини. —І ви його зовсім безплатно даєте-розливаєте?
— Атож, — з гордістю сказала жінка. — Сьогодні і перші квашені огірочки даватимем. Вродило їх стільки, що дівчата не встигають виносити.
— Куди виносити? — знову насторожився Кисіль.
— І на заготівлю, і на продаж.
— Значить, безплатно? — щось роздумуючи, сказав сам до себе Кисіль. — Іване Гнатовичу, про це треба написати. Виймайте своє причандалля.
— Еге ж, таки не завадить написати, — довірливо подивилася на Киселя Катерина Павлівна і схрестила руки на грудях. — А знаєте, почім у нас огірки й помідори відпускатимуться своїм людям?
— Не знаю.
— Такої дешевої ціни ще не чули в області — по собівартості, значить. Напишіть і про це. Хай у інших селах теж так роблять.
— Так не робитимуть! — гримнув Кисіль, крадькома пасучись очима на повних грудях молодиці. — Розбазарюєте колгоспне добро ще й радієте?
— Ми розбазарюємо? — жахнулася Катерина Павлівна, і в її очах поширилась весняна зеленкуватість. — Чим? Ось цим борщем?
— І борщем, і такими дурними цінами. Ми ще присмалимо за них вашого Безсмертного. Він замість карбованця кладе копійку в колгоспну касу. Думати треба над цим!
— А над тим, як жити людям, не треба думати? — спалахнула Катерина Павлівна. — Чи вам нашого бурячка і капусти шкода? Не добра ви, не душевна, хоча й чиновна, людина. — Молодиця ображено відійшла від машини і стала під захист золоточубих соняшників. Гнів і невидимі сльози пощипували її повіки.
— Складайте акта! — наказав Кисіль головному агрономові.
— І навіщо нам папір переводити, хоч він і все стерпить? — флегматично запитав Іван Гнатович. — Невже вам шкода для людей їхнього ж борщу?
— І ви заодно з розкрадачами колгоспної власності? — обурився Кисіль.
— З такими розкрадачами і я заодно, — так само флегматично відповів Іван Гнатович, кинув бровами на куховарку, але в останній мент завагався попросити в неї боршу.
В Киселя сталевими замочками замкнулися очі, тіпнулися уста.
— Доброго маю в себе помічника під боком.
— І я не зобижаюсь на себе.
— Від сьогодні почнете зобижатися. Досить у демократію бавитись...
—У вас побачиш цю демократію, —насурмонився Іван Гнатович.
Саме на цю суперечку й нагодився Марко Безсмертний.
— Ось він, діячі Поперед батька в комунізм скачеш? — одразу ж в'їв його Кисіль. — Безплатним борщиком авторитет роздуваєш? Лопне цей пухир!
— Ви ніби щось сказали? — Марко демонстративно поглянув на сонце, скинув перед ним картуза. Це в нього вийшло так природно і кумедно, ідо Катерина Павлівна приснула зо сміху, гигикнув шофер, повеселішав Іван Гнатович, аг Кисіль почервонів, і вся його постать стала загрозливо-бундючною.
— Не чув, про що питаю?
— Таки не чув, — безневинно відповів Марко, бо і поля, і робота, і погода радували його. А що йому, зрештою, зробить Кисіль? Покричить, постраха, ну, зварганить акта і повіється далі, бо навіть вникнути у помилки в нього не знайдеться часу: недаремно ж люди так прозвали його: Приїхав-Поїхав.
Кисіль ткнув пальцем на казана:
— Щоб сьогодні, зараз же, закрив цю самодіяльну комедію з борщем.
— Нам не сумно від неї, хоч вона й самодіяльна, — анітрошечки не розсердився Марко.
— Ой гляди, як засумуєш, коли сюди загляне слідчий, — знищив поглядом Безсмертного.
— Хай заглядає, — і далі посміхається Марко. — Може, він веселіший має норов?
—.Норов слідчих відомий! Це ж додуматись: борги на шиї, а він добро з димом пускає.
— І боргів уже нема на шиї, — поправив Марко.
— Як нема? —насторожено, з недовір'ям спитав Кисіль. — Де ж ти їх устиг подіти? У воду кинув?
— Еге ж, у бистру воду, щоб не повертались.
— А чим ти їх ліквідував? — підозріливе обмацує поглядом Марка, чи нема тут якої каверзи. —Чим?
— Цибулею, редискою і самими ранніми огірками. Може, поїдем у село — поглянете на квитанції? — шанобливо сказав Марко, ще не знаючи, що йому далі робити: чи розсердитись, чи розреготатись.
— Он як! — вже спокійніше говорить Кисіль. — На цибулячому хвості далеко не заїдеш.
— Теж так маракуем. Я радий, що ми думаємо у різних місцях, але сходимося на одному, — ще більше підкреслив свою пошану до Киселя.
— І на чому збираєтеся виїжджати?
— На коров'ячому хвості. Але спершу треба чимось ухопитися за нього.
— Зубами, — буркнув Кисіль.
Але Марко до кінця вирішив не зчіплюватися з ним і коротко відповів:
— Спробуєм.
— Що спробуєм?
— Виконати вашу пораду.
— Який ти сьогодні добрий, хоч до рани приклади. З чого б то воно?.. — вголос прикидає Кисіль, не дивлячись на Марка. — Ну, веди—показуй своє царство-государство. Щось дуже деякі розхвалюють його.
— Що ж вам показувати? Те, що зараз під косу має лягти?
— Як ти угадав?
— Характер ваш знаю.
— Занадто багато знаєш ти. Жати, звісно, й не думав? — їв слова, і в погляд Кисіль умістив усю отруту, яку мав.
— Думати — думав, але не починав.
— А Іванишин уже косить, аж гай шумить, бо він не так мудрує, як деякі мудрагелі.
— Йому легше, то й косить, — похмурніло обличчя і голос Марка.
— Чого ж йому легше?
— Бо він для зведення переводить зелену озимину, а ми у зведення не поспішаєм.
— Знаємо ці "зелені настрої", — поморщився Кисіль, — а потім зерно починає осипатись на пні.
В долині жита справді були зеленими, і Кисіль, наскрізь промацуючи їх підозріливим поглядом, нічого не сказав. Але на пагорбі він пожвавішав. Хлібами просунувся на маківку горбка, вирвав колосок, двома пальцями вилущив з нього зернину і, не куштуючи її, сказав:
— Ось тут зараз же мені, чоловіче, й починай вибіркову косовицю.
Марко уперто похитав головою:
— І не подумаю.
— Бо не буде чим — голову за це зірвем! — Кисіль обома руками показав, як хтось буде зривати голову Безсмертному.
— Тоді багато залишиться безголових. — Уже лихі іскри затрепетали в Маркових очах, але Кисіль не помітив їх.
— Ти що, з державою жартуєш? Зараз же починай косовицюі В зеленій голові завжди зелені мізки, та вони швидко можуть пожовтіти.