Марко зціпив зуби, похитнувся, болісно повернув голову набік, наче міг її одвести від ударів споминів. Мороз шорсткими лишайниками вбивався йому в коріння чуприни очевидячки, лишав на ній свої сиві сліди. Марко запустив руку в чуба, щоб прогнати звідти холод, і примружено поглянув удаль.
Під обрієм так само уперто трудився самотній нагорблений вітряк, а поміж його крилами золотим кошем тремтіло небо, неначе ладналося осипати своє зерно всередину вітряка. І дарма що на цьому ж полі війна до самих хрестовин скосила його вітряковий рід, покалічила йому руки, він і не думав кинути праці, він утішався і вітром і роботою і утішав нею людей, хоча вони й зробили йому камінну душу.
Подумавши про це, Марко насупився: знову згадав пересварку з Киселем, якого він у думці називав "лукавою душею". І хоч липкий Кисіль, а пост має високий. Бач, заліз на трибуну, наче в дот, прикрився окулярами й папірцями і почав стріляти по ньому, по Маркові:
— Це анархіст, а не голова! На цьому посту його рятує тільки Золота Зірка.
— А як же інакше, товаришу Кисіль?! — не витримав з місця. — Зірка не тільки мене рятує.
— От бачите, — зрадів Кисіль і обвів очима всіх присутніх. — Безсмертний навіть узагальнює...
— Узагальнюю про зірку! — підвівся з місця лихий і норовистий. — Сотні років тому вона рятувала бідних не-вольників з татарщини, Туреччини й з африканських берегів. Бідні невольники не мали тоді ні карти, ні трибуни, ні окулярів, ні папірців, а мали свою зірку і під нею бачили за тисячі верст рідну землю. І я бачив її за тисячу верст, бо в мене була зірка не тільки на грудях, а ще вище. А вам від області до землі нашого колгоспу рівно п'ятдесят два кілометри, і не веде вас до неї зірка, а веде анонімка. Хотів би я, щоб з неї, проклятої, хоч раз закувікали ті поросята, за допомогою яких Безбородько знову хоче стати головою колгоспу.
Тоді в залі піднявся такий регіт, що Киселю було вже не до анонімки, і навіть його погрози ніяк не могли втихомирити сміх.
— Тепер з'їсть, чоловіче, тебе Кисіль, — підходили під час перерви голови сусідніх колгоспів. — Він злопам ятний. Але поголив ти його добре: навіть рум'янці виголив на щоках.
"І звідки беруться такі дріб'язкові душі? І вищу ж освіту має, і в ще вище крісло пнеться, І витьохкує з трибуни, мов соловей, та своє гніздо він в'є не на землі, а в усяких паперах, де й анонімка стає будівельним матеріалом".
Край самої дороги запідпадьомкав перепел, потім чогось злякався і, втікаючи, зашелестів житами. Марко посміхнувся невидимій пташині, відганяючи від себе надокучливу буденщину. Над житами, які зараз похитував не стільки вітрець, скільки роса, сумовито стелилися дівочі пісні, і прозора темінь тиховійно перехлюпувала їх з поля на поле, як погожа година переносить пилок хлібів. Скільки ж, чоловіче, тобі треба жити-працювати з людьми, щоб і хлібом, і оселями не журились вони і щоб на вечірніх мостах не тужили пісні, а стрічалось кохання? А буде ж це все! І мости щастя підведуться по всій землі.
Марко з лагідною приязню, як у молоді роки, подумав про тихі, сільські мости, бо й досі любив їх, і верби над ними, і калину під ними, м'яту і білозір над водою, і зорі у воді, які розколихує навіть дрібна верховодка. Він лише в дитинстві трохи опасався мостів у пізній час, бо під ними, казали старі люди, водилися чорти і всіляко збиткувалися над селом. Ну, то було ще до революції. А після вже не стело ні чортів, ні вояяїнків, ні упирів, ні відьомського роду, і взагалі всяка погань сипонула своєю останньою покрученою доріжкою аж в бюрократію. Бідного чорта і дядько міг обдурити, а бортів бюрократ усіх обдурює, б'є під серце усе святе і сухим з болота вилазить. Навіть війна ие втягла його з проклятущого кубла. Коли що до чого, яя іватія навіть прикривається нею:
— Нічого не поробиш, війна пройшла.
Марко знову зупинився перед житами в долинці. Тут вони були кращими, ніж на горбках, і цвіт на них був густіший. Нічого в цьому році озимина, а ярі стоять зеленою рікою. І дощі майові пройшли, як золото. Наче все показує на врожай. Ой, як він зараз потрібний людям: хай за всі роки злигоднів у них на столі тепло ляже добрий хліб. Аби ж авову не вочалися додаткові податки: різні дустрічні і різні добровільні, від яких серце умліває. Про них і в газеті можуть он як написати, а хлібороб знову буде сидіти на картоплі і в йоле не виходитиме.
Ех і розплодилося ж господарів біля дядьківського хліба, а одного, справжнього, нема. Коли робити біля землі — ти хазяїн до самої молотьби, а коли ділити хліб — ти вже стаєш поденщиком. Але кому про це скажеш? На самоті поспівчувають тобі, всі труднощі згадаються, а заїкнешся десь на нараді — ворожу вилазку пришиють. От-і мовчи, глуха, щоб менше гріха. Тільки й надії, що якось усе переміниться, знайдеться-таки хтось, що не тільки буде плани спускати і говорити "канай", а розбереться в цій плутанині, пособить селянину і сердечним словом, і святим хлібом. Як у нас деякі навчилися копійками притискати дядька, а на цих копійках губляться добрі мільйони і людська віра.
За житами фіалкове світився і дихав легеньким туманцем ранній пар. Марко зупинився перед його розливом, зірвав кілька стеблин суріпки і задумався. А що, коли тут зараз посіяти скороспілий горох? Нащо має дармувати земля? А так вродить щось людям і сама збагатиться.
"І чого раніше таке не спало на Думку? — аж розгнівався на себе. — Завтра ж хай Василь Тримайвода розшукує насіння. Добре, що за редиску і цибулю завелась копійчина в касі".
З цими думками Марко підходив до прогнутого мосту. над яким коцюрбились старі, з підмитим корінням верби. І дарма, що вітри і вода, як у прощанні, роз'єднували чи кидали їх у скорбні обійми, і дарма, що час і війна уже вибрали, випалили їхні душі, вони ще з любов'ю до світу підіймали вгору зелені руки і давали притулок птахам чи в дуплах, чи в підрубцьованих ранах. Під вербами, як сама юність, віночком стояли дівчата й вели свої сумні пісні:
Жалі мої, жалі,
Великі, хе малі,
Як майова роса
По зеленій траві.' Як вітер повіє,
То росоньку аює,
А моє серденько
В тяжкій тузі мліє.