— Чого відстаєте?
— З чим відстаємо?
— З процентом! Нема суцільної! Жміть на всю желєзку! — і знов у бричку — на друге село наганяти проценти. Ну, а дядько ж не дурний і вже тоді журився під таким чисто процентним керівництвом. Хтось, Марку, і тоді не зрозумів нашого дядька до овнованія, хтось не зрозумів його і потім. І не раз я прикидаю так собі в голові: може, хтось і там, на високому версі-міністерстві кривдить нас. Приміром, сидить якийсь великий пройдисвіт, розкошує, наче отой черв'як у яблуку, і все вигризає такі ходи, щоб я у безсоння сушив собі голову і ходив з різною критикою, коли мені легше ходити з одною любов'ю! Ну, чи так воно, чи не так,, а маємо накручене розкручувати і господарювати краще, як досі. Я теж хочу бачити соціалізм і в полі, і в домі, а не тільки читати про нього, в газеті. Що, ніде не напишуть про такого діда?
— Хто його знає? — задумався Марко.
— Не напишуть, — упевнено сказав старий, — бо не входжу я в картинки, де всі посміхаються, не зрозуміють спроста мене і мою гірку любов — не зверху лежить вона. Ну, а за хату і за великі вікна спасибі, Марку. Ти збираєшся кудись?
— На пасіку.
— А я знаю чого, — пожвавішав старий.
— Чого?
— Слухати перших солов'їв. Правду кажу?
— Чисту правду: там найкраще співають солов'ї.
— Таки найкраще. А чого? Бо мають у видолку свою волю і красу: і ставок з чистоводом, і калину з солодкою росою, і хиже птаство не водиться там.
Пізнім вечором добрався Марко до гаю, де стояла пасіка. Солов'ї вже розбудили м'яку вологу тишу, і здавалось, що синя темінь аж перехитувалась і хлюпала їхнім співом.
Марко став під трепестливим явором, з насолодою вбираючи в душу і спів, і чари вечора, і несміливий рух туману, що не знав, куди йому податись з улоговини.
"Шах-шах", — пролетіли качки, торкнулись крилами зірки, і вона, розсипаючись, упала на землю.
В посмішці, чомусь радіючи, Марко пройшовся між вуликами, прислухаючись до невиразного бджолиного гудіння. Недалеко від куреня він побачив простенький ручний станок, яким нарізають стружку. Біля станка валялись обкоровані осикові полінця і лежало кілька пачок зв'язаної стружки, що напрочуд пахла свіжою рибою.
— Розглядаєш мою саморобку? — обізвався позаду Зіновій Петрович. — А я думаю, хто це забрався на пасіку? Доброго здоров'я, Марку Трохимовичу.
Марко однією рукою поручкався з пасічником, а другою простягнув до нього стружку.
— Що робитимете з нею?
Зіновій Петрович затягнувся цигаркою, і на його сивині заворушилась гаряча цятка.
— Що робитиму зі стружкою? Піде, як миленька, на покрівлю хати. Соломи ж тепер нема, а бляхи або черепиці не докупишся.
— І як вона показує?
— Вистоїть п'ятнадцять-двадцять років, коли добре вкрити.
— П'ятнадцять-двадцять років? Це діло! І скільки її треба на хату?
— Купиш за сімдесят карбованців два кубометри осикового гілля — і вистачить з нього стружки на добру покрівлю.
— Справді? — зрадів Марко. — То це ж добре, Зіновію Петровичу! Це вже якийсь вихід для нашого села. Чого ж ви досі мовчали про стружку?
— А ти відаєш — знаю чого? — здивовано сказав чоловік. — Якось за різними ділами і не подумалось про це. Марко з докором поглянув на старого:
— Коли маєш добро, віддавай його, не думаючи, бо це добро! В лісництві є зараз осикове гілля?
— Повинно бути.
— Тоді пішов до лісника, щоб притримав цю розкіш.
— Для себе?
— Для колгоспу і людей.
— І вночі підеш колошкати Корнієнка?
— Лісник уночі має не спати. Вулики ще робите?
— Аякже. Роїння вже не за горами. Люблю, Марку, часи роїння і медогону.
— А що ви з доброго не любите? — засміявся Мар-ко.т— Насіння медоносів маєте?
— Маю. З ним і в окупацію не розлучався. От липи дуже поменшало за війну. На личаки безбожно дерли її.
— Сюди залітають чужі рої?
— Залітають.
— Про це теж треба подумати. І побалакати з людьми, які мають вулики, щоб частина роїв дісталась нам. Та й бувайте здорові, — і Марко швидко подався стежиною у глибінь діброви.
На просторому подвір'ї лісника, що викруглилось між садом і лісом, стояли два вози, біля одного дзвенів уздечкою кінь і копитищем бив м'яку землю: його теж непокоїла весна. Біля катраги, зачувши людину, люто загавкав, загримів залізом собака, і незабаром з хати, смачно позіхаючи, вийшов кряжистий лісник.
— Гей, обережно там, бо дід моєї собаки вовком був!
— І чого б ото я, Остапе, лякав добрих людей?
— Це ти. Марку? — здивувався лісник, підходячи до хрещатих воріт. І хоч дивується чоловік, а обличчя його сміється. Відколи Марко пам'ятає лісника, тон завжди, навіть у годину великої злості, не розлучається з посмішкою. Напевне, таким робили його обличчя химерно заломлені вуса, що підважували вгору заглибини біля рота. В громадянську війну, подейкували люди, від котовця Остапа, коли той з шаблею мчав на ворогів, з жахом сторонилося все живе. В двадцятому році його малював навіть столичний художник, але Остап подивився на свій портрет і тюкнув:
— То цим сміхом когось проти ночі можна й перелякати.
—Ви ж і лякали ним ворогів..
—— Але ж малювали ви не для ворогів, зробіть мене, товаришу, душевним, яким я є серед людей, а не серед погані...
— Не розбудив тебе, Остапе? — ручкається Марко з лісником.
— Та ні. Оце мав сьогодні цілий вечір мороку з Поцілунком. Чув про такого перевертня?
— Чув. Це з тих, що на людей дивиться не очима, а зашморгом. Чого йому треба від тебе?
— А нечистий второпає такого крутія. Він же прямо й не говорить і в очі не дивиться, а все вивертом випитує. То тінь на нашого вчителя. Задніпровського, кине, то все допитується про партизанів Мироненка, то про мого брата Віталія. І аж наче радіє, коли скажеш, що такий-то вбитий чи закатований. Або в цього Поцілуйка розум догори ногами перекинувся, або він збирає для чогось мертві душі. Новий Чичиков, та й годі.
— А де він, дідько слизькоязикий? — розгнівався Марко. — Я йому покажу і мертвих, і. живих!
— Нагнав його. Повіявся кудись отруту збирати. Гадюка за рік, чував, дає півграма сухої отрути, а з Поцілуйка кілограми, напевне, можна вичавити. Що тебе сюди принесло?
— Діла, Остапе. В тебе гроші є?
— І сам не знаю, — потис плечима лісник.