Практичне котознавство, писане Старим Опосумом

Страница 3 из 5

Томас Стернз Элиот

ПАН МІСТОФЕЛЬ

Ось уславлений пан Містофель –
кіт-чаклун, справдешній артист;
він до фокусів має хист
безсумнівний і неспростовний,
бо ж такий ілюзіоніст,
що подужа і беззмістовне, –
творить номер, весь чару повний,
ексцентричний такий, що аж.
Вводить кожного він у раж:
вміє так хвацько
схитрить, обманути,
що тобі ніяк цього
не збагнути.
Отож, навіть маги то́впляться
у черзі до пана Містофеля.
Presto!
Все місто
тільки й гуде:
чи є ще де
хоч і неблизько
такий котисько,
як наш чарівник пан Містофель!

Весь він чорний навдивовижу.
Де б не видряпавсь – не впаде:
у найменшу щілину пролізе,
по найвужчій рейці пройде;
відгадає карту ізнизу,
у колоді туза знайде
із зав’язаними очима –
він туманити наловчився.
Із ножем пограється трошки
і з тарілками, може, теж, –
а тоді виделка і ложка
зникнуть так, що вже й не знайдеш.
Лиш за тиждень чи місяць по тому
вони будуть в траві перед домом.
А хто знайде –
тільки й гуде:
чи є ще де
хоч і неблизько
такий котисько,
як наш чарівник пан Містофель!

Хто не зна його дивної вдачі –
набереться багацько страху.
Чуєте: він нявчить на даху,
бачите – лежить коло печі;
чуєте: він нявчить коло печі,
бачите – гуля по даху!
(Але ж ви чули, авжеж!)
Цього ніяк не збагнеш.
Сам бачив: уся родина
його у саду шукає,
мабуть, уже з годину –
а він під столом дрімає.
Вірте чи ні, а нема більше такого зуха,
щоби дістати зумів сімох кошенят з капелюха!
Тож хто прийде –
тільки й гуде:
чи є ще де
хоч і неблизько
такий котисько,
як наш чарівник пан Містофель!

ТАЄМНИЧИЙ МАКАВІТІ
Кіт-чарівник Макавіті – не знав такого світ!
Його Незрима Лапа звуть, закон перейде вбрід.
Не раз грозився Скотланд-Ярд: уже йому тюрма, –
на місці злочину однак Макавіті нема.
Макавіті, Макавіті, невловний цей Макавіті,
хоч як чатуйте – а його однаково проґавите.
Закон тяжіння він, мабуть, теж зневажати звик:
є місце злочину, однак Макавіті вже зник.
Отак ось завше: день чи ніч і літо чи зима –
є місце злочину, однак Макавіті нема.
Рудий, високий і худий цей таємничий кіт,
а очі десь у глибині, як вдавлені з орбіт;
чоло у зморшках, а пальто припав недбало пил,
і вуса мовби хто йому росою покропив.
Немов змія, скрадається – хода його така.
Здається, сонний – але він готовий до стрибка!
Макавіті, Макавіті, невловний цей Макавіті
вас бачить наскрізь – ви із ним нізащо не злукавите.
Здається, щойно він отут на сонечку дрімав…
Це місце злочину, однак Макавіті нема.
Він респектабельний (хоча у картах зна азарт).
Проте відбитку його лап не має Скотланд-Ярд.
Якщо ж комору хто за мить пограбував, а чи
загриз курчат, чи скло розбив в теплиці уночі,
чи для коштовностей футляр прострелив хто – дарма,
що там Макавіті гуляв – Макавіті нема.
Чи в міністерство хто проник і документи вкрав,
а чи в адміралтействі хто всі карти попсував, –
проте сліди його давно поглинула пітьма,
шукати марно – все одно Макавіті нема.
Вже полісмени збились з ніг, та скаже комісар:
"Це все Макавіті зробив – одначе де він сам?"
А він вже десь відпочива, зализуючи хвіст,
і тихо лічить бариші, цей кіт-авантюрист.
Макавіті, Макавіті, невловний цей Макавіті
такий крутій, що ви його ніяк не ошукаєте,
він двадцять алібі в суді пред’явить вам на зло,
що де б не сталось невідь що – ЙОГО ТАМ НЕ БУЛО!
Чимало є котів, яким відчинені всі двері
(ось Рампельтейзера візьміть чи навіть Манґоджері), –
та тільки всі коти, яких шукає Скотланд-Ярд,
супроти нього хлопчаки, а він їх Бонапарт.

ҐУС, ТЕАТРАЛЬНИЙ КІТ
Ґус у театрі – придворний кіт.
Його Аспараґусом звать не слід,
хоч це його повне ім’я – боюсь,
що він відізветься лише на Ґус.
Він, мов граблі, худий; у потертім пальті.
Він чимало, напевне, спізнав у житті.
Вже не годен ловити мишей і щурів,
хоч у юності з ними робив, що хотів.
Вже старенький тепер – не зігнути колін;
а колись, каже, був знаменитістю він.
Від театру ж і нині не йде ні на крок
(там, за рогом, якраз є чудовий шинок).
І коли валер’янкою хто пригостить,
розстебне він пальто і розчулиться вмить,
розповість анекдот із далеких часів,
як він зіркою був, як він грати умів,
як сам Ірвінґ виходив на сцену із ним,
як заходилась зала нявчанням страшним,
як на біс викликали – найкраща-бо роль
Файрефрорефілд в нього, Шкуря́ний Король .
Каже: "Славу я вмів спізнавати сповна.
Сімдесят монологів напам’ять я знав.
Роль завжди випадала мені непроста –
а проте, де подіти на сцені хвоста,
чи який би учворити їм імпровіз,
щоби зала уся реготала до сліз –
все це легко і просто давалось мені;
лиш кілька репетицій – і я на коні.
Біля ліжка маленької Нел я сидів;
учепившись за шнур, я у дзвони дзвонив;
в пантомімі я грав на самих півтонах,
дублював я кота Діка Вайтінґтона ;
та найкраща моя, найвідоміша роль –
Файрефрорефілд, звісно, Шкуряний Король".
А тоді розімліє і, сьорбнувши джину,
пригадає, як тричі він грав у "Іст-Лінні" ;
і як навіть в одній із шекспірівських п’єс
його гладить актор забажав був колись;
як він тигра зіграв – у виставі якраз
того тигра полковник загнав у дренаж ;
як ішов по дротах у палаючий дім
рятувати дитя, що зосталося в нім;
і він певен, що досі ще може зіграти
завивання примари – там треба нявчати.
"А тепер, – каже, – дивні пішли кошенята,
не уміють як слід і дрібниці зіграти;
через обруч стрибнуть – і повторюють хором,
що вони уже, бачте, великі актори".
Ще, пошкрібши потилицю, скаже: "О, ні,
у театрі вистави й тепер є смішні,
та немає таких переконливих доль,
так прожити ніхто не зуміє вже роль,
як в часи, коли славну
відіграв я виставу –
Файрефрорефілд, друзі, Шкуря́ний Король".