— А тепер, товариші, приступаємо до другої, вже неофіційної, частини нашої зустрічі, яку пропоную провести не в музейному куточку імені Хо Хо Прищепи, а в світлиці.
А в світлиці, вже не остерігаючись прискіпливого погляду молодого солдата Хо Хо Прищепи, ми попадали на груди одне одному — й так завмерли. Серце моє клекотіло, мов орел у піднебессі, але й Мартошине не мовчало: у відповідь на поклик орлиний воно вуркотіло лагідною сизою горлицею. Я чув дихання її вуст, що нагадувало тривожний передгрозовий подих у степу, і цей жіночий передгрозовий подих пахнув чи то материнкою, чи то чебрецем. Од її тіла хвилями йшло тепло, що дурманило духом зілля купальської ночі, а очі Мартошині квітнули дивовижним квітом, якого перше бачити не випадало, і, либонь, це був квіт папороті — диявольської знадливості і нелюдської збудливості.
— Чого ти так тремтиш, Хомо, наче тобою різдвяний мороз тіпає?
— А чого ти так здригаєшся, Мартохо, мовби за тобою тічка вовків у лісі женеться?
— Не знаю, Хомо... Чи не офіційна частина зустрічі спричинилась?
— І я не знаю, Мартохо... Може, й офіційна частина причиною.
Застелений накрохмаленою скатертиною стіл мало не тріщав од ваги всяких наїдків та напоїв, які, як то водиться скрізь у нас, годиться спожити на частині зустрічі неофіційній.
А що Дармограїха ниньки провела мене без тостів і без музики, то рідній жінці довго впрошувати не довелось — мої ноги самі двома гоголями пішли до столу, самі посадили мене на покуті. Якби в сиву давнину за такий стіл посадовлено десять косарів чи молотників — не змегели— ли б. Якби й тепер десять трактористів чи механізаторів
широкого профілю гуртом зібралися за цим столом — не погулали б.
— А ти, Хомонько-молотнику, а ти, Хомонько-косарику, впораєшся,— наче вгадавши мої потаємні думки, сказала рідна жінка Мартоха.— Бо хіба не прогуляв свою силу в Дармограїхи?
А я ж бо такий, що хоч ріж мою душу вареником до подушки, кричати не стану. Знаю, що пироги — не вороги; знаю, що рот треба весь час затикати, щоб марно не гуляв, якщо не свининою, то солониною; знаю, що при нагоді можна душу врятувати і вареницею зі свинячими вишкварками. Ох, і залящало за вухами, коли я приступив до неофіційного діла на неофіційній частині зустрічі! А Мартоха щасливих очей не зводить із мене, знай підохочує, знай підхвалює:
— Молодець, Хомо, не їси в шапці, бо знаєш, що твоя жінка матиме дурного чоловіка. Еге ж, наїдайся, рідний чоловіче, як дурень на весіллі, по саму зав'язку, а черево не дерево — роздасться. Напивайся, коханий, щоб аж лоб твердий був, щоб аж зорі побачив, щоб аж Київ стало тобі видно з-за цього столу.
— Ой, вже, либонь, скоро побачу, бо я не дармую за цим столом... Побачу і Лавру, і Софію, і завод "Арсенал", і завод "Ленінська кузня", і пам’ятник Кобзареві.
— Ага, добре наїдайся та напивайся,— радить Мартоха.
— Та я ж як отой вовк, що з неохотою порося з’їсть... Нателевкаюсь так, аж Хрещатик побачу! А на Хрещатику дівчатка, либонь, такі прогулюються, що пальчики оближеш, а молодички такі, що себе за лікті вкусити не хочеться. Та нащо мені та київська зваба, коли зі мною сидить найкраща в світі Мартоха-баба!
— Отож-бо й воно, Хомо, що після товариського суду ти вже не пустишся берега. Та ще після такої офіційної зустрічі, що я організувала в музейному куточку твого імені. Е-е, що не кажи, а громадськість — велика сила, проти неї і віл не потягне.
— Де ти бачиш тепер тих волів, Мартохо? Трактори не
впораються!
Завжди їм та п’ю не з ненажерливості великої, а з ненаситної любові до напоїв та наїдків. Одне, скажімо, любить спів солов’я, друге милується сонечком у ранкових левадах, третє ніяк не надивиться на грушу у весняному цвіту. А я до всякого діла вдатний, в усякому ділі чую смак.
Люблю спів солов’я, і сонечко у ранкових левадах, і грушу у весняному цвіту, але ж люблю також добре попоїсти й попити — не заради глитання, ковтання, нажирання, а заради насолоди, втіхи і, повірте, в ім’я краси. Бо, як і все суще в цьому світі, страви теж мають свою красу, й ця краса завжди олюднює мене, Хому Прищепу, облагороджує, возвеличує мій дух, зміцнює мою войовничу мораль.
Отож, я не з тих, що наїдаються, як дурний на обіді, що наїдаються — ще й за пазуху набирають, що наїдаються так — аж під лавку можеш їх котити. А я з отих, що байдуже-таки, аби порося, що їсть у дві гулі, що якби не губка, то була б золота шубка. Тепер втямили, яку то мав утіху, сидячи вдома за столом і наїдаючись, аж пальцями попихаючи кусочки з волові носочки та м’якушки завбільшки з подушки, а рідна жінка тим часом гомоніла, наче вода в лотоках шуміла:
— Дармограїха — наче той уманський дурень, що з чужого воза бере та на свій кладе, від неї всього можна сподіватись! Якби вона спробувала тебе не віддати, то я насамперед ударилася б по допомогу до Яблунівської сільради... Іч яка, на ланцюг привселюдно посадила, наче ти казна-що! А якби сільрада захотіла вмити руки (мовляв, я не я, і хата не моя!), то я б і до районного прокурора доступ знайшла. А не допоміг би районний прокурор, то вже до начальника районної міліції самого товариша Венеційського, а тільки б роги скрутили їй, дали б раду. Бо що ж виходить? Виходить, позичила тебе за телицю на півроку, аби Дармограїха очі сільраді замилила, наче живе з чесним чоловіком із його чесних заробітків, а не зі своїх спекуляцій. Гаразд, не ми замилюємо очі сільраді, бо ми з тобою, Хомо, люди порядні, а замилює Дармограїха. Ну, замилила чи не замилила, діло твоє, але позичку віддай, бо така умова: Хома на півроку, а телицю назавжди! Але ж легше брати, ніж повертати, ось... Якби спробувала ошукати з тобою — не поздоровилося б їй ні сьогодні, ні завтра! Сільрада — раз, прокурор — два, міліція — три. Але ж, Хомонько золотий, я сама така, що варта і сільради, і прокурора, і міліції, разом узятих, правда? Хай би начувалась!
— А правда,— згоджуюсь,— бо хоч не все говорене творене, але ти ж господар своєму слову: схочеш — даси, схочеш — назад забереш.
Заборонений плід скуштувати завжди кортить дужче, ніж той, що в будь-яку хвилю можеш рукою з гілки дістати. Хто б міг подумати, що моя рідна жінка Мартоха, з якою стільки було звідано доброго й гіркого, з якою гарикались і мирились, яку знав уздовж і впоперек, як свою долоню, де нема жоднісінької таємниці,— хто б міг подумати, що колись вона стане мені бажанішою і солодшою, ніж заборонений плід? І чим довше я розсиджувався за столом у своїй хаті, чим звабливішою видавалась Мартоха, тим голодніші погляди кидав на її жіночі статки-достатки, які були не позичені в сусідок, не на базарі куповані, не в колгоспі на трудодні зароблені, а свої, кревні, від матері в спадок дістались та ще й цвітом свого життя примножені. А що магічна влада столу, заставленого наїдками та напоями, до пори була не дужча за відьомський поклик Мартохи, то я поки що на всі заставки лиш розхвалював уголос свою жінку. Голос мій бринів у світлиці, як солодкий звук скрипки, й той звук пестив Мартоху, голубив, ніжив, і жінка від моїх парубоцьких лестощів розцвітала, як пишна весняна вишня.